Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Аж побіг. Я буду на стоянці, виглядатиму Брокбенка. Давай ключі.

Робін неохоче дала Страйкові ключі й пішла. Страйк дивився, як вона йде в бік пабу, і дивувався, чого це її так вкурвило. Мабуть, Метью применшував досягнення нареченої, які вважав скромними.

«Корабельний марс» стояв на злитті вулиць Стенлі й Поромної: велика будівля червоної цегли у формі барабана. Голлі досі стояла у дверях, курила, пила пиво. У Робін затрусилися жижки.

Вона сама зголосилася це зробити; тепер це її відповідальність — дізнатися, де Брокбенк. Власна дурість, що навела на них поліцію, роздратувала Робін, а тут ще Страйків жарт не до речі нагадав про Метью, який кепкував з її навчання на курсах протидії стеженню. Формально привітавши її з відмінними оцінками, Метью натякнув, що, власне, навчили її всього-на-всього здорового глузду.

В кишені плаща задзвонив мобільний. Відчуваючи на собі погляд Голлі, Робін дістала телефон і подивилася, хто дзвонить. То була мама. Оскільки дивніше буде не прийняти дзвінок, ніж прийняти, Робін підняла телефон до вуха.

— Робін? — почувся Ліндин голос, коли Робін пройшла повз Голлі, не глянувши на неї.— Ти що, в Барроу-ін-Фернесі?

— Так,— відповіла Робін. Усередині було двоє дверей; вона обрала ліві й увійшла до великого брудного бару з високою стелею. Двоє чоловіків у вже знайомих синіх одностроях грали в більярд за столом просто біля дверей. Робін не так побачила, як відчула, як кілька пар очей звернулося до незнайомки. Уникаючи зорового контакту, вона пішла до шинкваса, розмовляючи по телефону.

— Що ти там робиш? — спитала Лінда і провадила, не чекаючи не відповідь: — Нам тут поліція дзвонила, питали, чи тато давав тобі машину!

— Сталося непорозуміння,— відповіла Робін.— Мамо, я зараз не можу розмовляти.

Двері відчинилися, і Голлі пройшла повз Робін, склавши на грудях татуйовані м’язисті руки й окинувши її поглядом, у якому до оцінювання домішалася ворожість. Коли не рахувати стриженої барменки, їх тут було всього двоє жіночої статі.

— Ми подзвонили до квартири,— непоступливо провадила мама,— і Метью сказав, що ти поїхала з Кормораном.

— Так,— відповіла Робін.

— А коли я спитала, чи ти матимеш час зайти до нас на обід у ці вихідні...

— А чого б це мені бути у Мессемі в ці вихідні? — не зрозуміла Робін. Краєм ока вона бачила, як Голлі сідає на барний дзиґлик і заводить розмову ще з кількома чоловіками у синіх одностроях робітників заводу «БАЕ».

— У батька Метью день народження,— нагадала мама.

— Ой, так,— озвалася Робін. Вона геть про це забула. Буде святкування. Цю дату було відзначено у календарі так давно, що вона уже звикла і геть забула, що дійсно доведеться їхати до Мессема.

— Робін, у тебе там усе нормально?

— Мамо, я ж кажу, не можу зараз розмовляти,— відповіла Робін.

— У тебе все нормально?

— Так! — нетерпляче озвалася Робін.— Я в нормі. Пізніше гобі подзвоню.

Вона повісила слухавку і розвернулася до шинкваса. Барменка, яка чекала на її замовлення, окинула її тим самим оцінювальним поглядом, що й пильна сусідка на вулиці Стенлі. Люди тут були дуже сторожкі, але тепер Робін розуміла, що йдеться не про шовіністичну неприязнь місцевих до чужих. Радше то була захисна реакція людей, які роблять секретну справу. Серце калатало надто сильно, але Робін заговорила з силуваною упевненістю:

— Привіт, не знаю, чи можете ви мені допомогти. Я шукаю Голлі Брокбенк. Сказали, вона може бути тут.

Барменка обміркувала питання Робін, тоді без усмішки мовила:

— А ондо вона, на барі. Вам щось налити?

— Келих білого вина, будь ласка,— відповіла Робін.

Жінка, роль якої вона грає, має пити саме вино, це Робін розуміла. Також цю жінку не збентежить недовіра в очах барменки, чи автоматична ворожість Голлі, чи погляди чоловіків на більярді, що озирали її постать з голови до ніг. Вона грає роль незворушної, наділеної здоровим глуздом, амбітної панянки.

Робін заплатила за вино і рушила просто до Голлі й трійці чоловіків, з якими та теревенила на барі. Цікаві, але сторожкі, всі четверо замовкли, коли зрозуміли, що Робін іде до них.

— Добридень,— усміхнулася Робін.— Ви — Голлі Брокбенк?

— Та,— похмуро озвалася Голлі.— ‘топита?

— Даруйте?

Кілька пар очей потішено спостерігало за нею, і Робін продовжувала усміхатися виключно завдяки зусиллю волі.

— Хто питається мене, кажу,— роздільно промовила Голлі, ще й спародіювала лондонську вимову.

— Мене звати Венеція Галл.

— От не пощастило,— кивнула Голлі й вишкірилася до одного з чоловіків, а той захихотів.

Робін дістала з сумочки візитівку, нещодавно надруковану на принтері у торгівельному центрі (Страйк у той час лишався під пекарнею і спостерігав за Голлі. Саме він придумав, що треба використати друге ім’я Робін. «Вийде така собі маніжна панянка з півдня»).

Робін передала Голлі свою картку, глянула у її густо підведені очі й повторила:

— Венеція Галл. Я — юристка.

Вишкір Голлі мов вітром звіяло. Насупившись, вона втупилася в картку (Робін таких надрукувала дві сотні, заплативши за те чотири з половиною фунти.)

Гардакр і Галл Юристи зі справ про заподіяння шкоди здоров’ю

Венеція Галл

Старший партнер

Тел: 0888 789654

Факс: 0888 465877 Email: venetia@h&hlegal.co.uk

— Я шукаю вашого брата Ноеля,— сказала Робін.— Ми...

— А відкіля ви знали, шо я тутки?

Недовіра робила Голлі схожою на кішку, що напинається, нашорошує хутро.

— Сусідка сказала.

Друзі Голлі у синіх одностроях криво заусміхалися.

— Можливо, ми маємо приємну новину для вашого брага,— сміливо провадила Робін.— От намагаємося його знайти.

— Гадки не маю, де він є, і знати того не хочу.

Двоє робітників відійшло від шинкваса за столики, і лишився тільки один. Цей злегка шкірився на те, як незатишно почувалася Робін. Голлі допила пінту, сунула п’ятірку чоловіку, сказала купити їй ще, тоді зіслизнула з дзиґлика і рушила в бік жіночого туалету, по-чоловічому напруживши руки.

— Вони з братом між собою не балакають,— сказала барменка, яка підібралася ближче — погріти вуха. Здавалося, їй було трохи шкода Робін.

— А ви, звісно ж, не знаєте, де Ноель може бути? — спитала Робін з відчуттям відчаю.

— Його тутки не було рік чи що,— непевно відповіла барменка.— Кеве, не знаєш, де він?

Друг Голлі тільки плечима знизав і замовив пінту для неї. З акценту було чути, що він з Глазго.

— Що ж, шкода,—