Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

    Мар’яна сиділа на ґанку та вдивлялась у ранок. В цьому відлюдному місці він був інакшим. Бездоганним. Особливим. Тихим. Після вчорашньої ночі усе змінилось. Вона й мріяти не могла, що почує від Любомира щось схоже на зізнання в коханні. Моя. Моя. – шепотів, кохаючись, наче перебував в агонії. Він вкривав її тіло ніжними поцілунками від яких обом робилось млосно.

Скрип дерев’яної підлоги вивів Мар’яну з нещодавніх спогадів, що дрібними метеликами дріботіли в животі. Вона посміхнулась, коли побачила розтріпаного Любомира з пледом в руках. 

– Ти знову мерзнеш?! – накинув на її плечі ковдру, цілуючи в маківку.

– Зовсім не холодно, ну хіба трішки. – потерла долоні, бо й справді дещо замерзла.

– Зараз принесу чай. Ти такого ще не пила. Він з трав, які мій хрещений сам збирає. 

Мар’яна роззявила рота, не розуміючи, як чоловік міг так змінитись. Як з холодного перевтілився у турботливого та чуйного. Завжди діловий, суворий, говорив по суті, зараз стояв босоногий, в пом’ятій, підкоченій до ліктів сорочці й дивився на неї поглядом сповненого любові.

– Невже це ти – справжній?

– Краще тобі не знати, який я справжній. – на мить відвів погляд, бо не хотів повертатись у минуле. Йому було добре тут і зараз, а правда могла б все зруйнувати.

– Розкажи мені, що вчора трапилось? Про пана Боярського, Альбіну, Дем’яна – боялась своїми запитаннями сполохати чоловіка, але водночас була певна, що ця розмова допоможе їм остаточно зблизитись. Їй так точно, хоча й приймала його будь-якого. 

Любомир знову похмурнів, не хотів він своїми спогадами тривожити, ані себе, ані Мар’яну, але розумів, що, якщо хоче щось змінити у своєму вкрай заплутаному житті, то повинен в дечому відкритись. 

– Усі ми, я, Альбіна, Дем’ян знайомі давно. Всі жили в одному дворі. З Альбіною навчались в одній групі, а Дем’ян є племінником Боярського, хоч і не рідним. В дитинстві йому добряче перепадало від усиновлених батьків і однокласників. Малого зросту, слабкий найбільше піддавався знущанням з боку тата та однолітків. Я не один раз ставав на його захист, тому що ще з юних років був загартований до будь-якого життя. Однак, це сприймалось, як вихваляння своєї фізичної сили та наявності в мене характеру. 

Своєю відмовою ти пробудила в ньому комплекси дитинства, знаєш, то мов осад, що лежав на дні моря, а потім здійнявся, бо хтось ногами розбурхав його. В Альбіни теж виникали непорозуміння з батьками, через що вона частенько втікала з дому. Ніхто й не помітив, як дядько Адам взяв нас усіх під своє, так би мовити, батьківське крило. Направляв на шлях істинний, ба більше, проводив нам цілі лекції, аби тільки ми стали нормальними людьми. Підтримував фінансово та морально. 

– То виходить Альбіною і Дем’яном керували ревнощі, щось що для них особисте?

– Я збагнув це лише після того, коли вони напали на тебе. Ніби полуда впала з очей. Особливо вразила Альбіна. Стільки років разом, а тут гострий ніж в спину. Вона, як ніхто інший підтримувала мене після смерті Ніки, не збагну, як так трапилось. Я б мав здогадатись, а не сліпо їм вірити. Ще й хотів, аби ти була з Дем’яном.

– Лише не винувать себе. Ніхто не знав, що так трапиться.  

– Тепер ти мене повчаєш. Заспокоюєш, аби не засмучувався.

– У мене був хороший учитель. – Мар’яна потягнулась до чоловіка та поцілувала його.

Її губи були теплими та м’якими, а поцілунок мав смак полуниці. 

– Зупинись. – прошепотіла, ледь дихаючи, відчувши, як Мир запалився. 

– Не можу. Це щось неймовірне. Цілувати тебе, не вагаючись. 

– Я нікуди не дінусь. – сміялась, бо було незвично бачити чоловіка іншим. Обеззброєним. – Мені кортить якнайшвидше дізнатися продовження історії.

Любомир насупився, мов ображений хлопчина, бо йшло не за його планом. Насправді почувався щасливим, адже відчував легкість про яку давно забув.

– Дядько Адам був добрим другом мого батька, але все змінилось, коли тато на фоні багатства, що йому приносив його бізнес, втратив “здоровий глузд”. Поступово він скочувався до низу доки зовсім не потрапив у глибоку чорну яму гральних автоматів, жінок, вечірок і дорогої випивки. Вважав, гроші вічними, а виявилось, що вони мали властивість закінчуватись. Тоді він остаточно підсів на автомати, де згодом програвав усе, що мав. В тому числі – власну дружину.

– Твою матір.

– Мама любила його і на все заплющувала очі. Була надто лагідною для такого монстра, як мій батько. Слабка, аби перечити його вимогам. Він заборгував велику суму грошей одним серйозним людям, для яких повернути своє не становило труднощів. Вони увірвались до будинку, коли батька не було вдома, я ж від страху забився під ліжко. 

– Скільки тобі було на той момент?

– Шість років. Вони змусили маму підписати документи на квартиру, а потім. – Мир замовкнув, бо навіть крізь роки було важко згадувати про той страшний ранок. – Мені досі вчувається її крик, вона плакала і просила не чіпати її. Згодом стогони вщухли й настала тиша. Мама не пережила того, що з нею зробили ті виродки. Після її смерті тато сильно запив. Якби не хрещений ми б залишились на вулиці. Дядько Адам помістив батька до лікарні на довготривале лікування, а наді мною взяв опіку. 

– Смерть матері вплинула на мене. Травмувала і ледь не знищила. Проте я завдячую хрещеному, що не дозволив мені пропасти. Був мені за приклад. Він також був вимогливим, як і тато, коли той не пив, але ніколи, з-за жодних обставин не переходив межі. 

– Де твій батько зараз?

– Після лікування переїхав за місто та оселився в невеликій сільській хатинці. Здається, розводить свиней. Живе сам і зовсім не вживає алкоголю.

– Коли ти його бачив востаннє?

– Давно. Не пам’ятаю, років десять тому.

Мар’яна стиснула губи, адже розповідь про дитинство Любомира, про його батька повернули її до власного минулого.

– Дякую.

– За, що мила?

– За те, що поділився, хоча розумію, що то було не легко.