Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Я вже не знаю кому можна довіряти, а кого варто остерігатись. – Мар’яна відчула шалену втому, її повіки стали важкими, а тіло розслабленим. Вона не знала куди й для чого її везуть, але після пережитих небезпек просто втратила будь-які сили.

Здавалось крізь сон вона чула той заповітний голос, на який так чекала, він торкався її душі. Чоловік обережно, аби не розбудити дівчину заправив неслухняне пасмо, що впало на очі. Спостерігав за нею наяву, не маючи жодних сил на сперечання зі собою.

***

– Я вас усіх створив. Ось цими руками. – пан Боярський виставив поперед себе долоні. Чоловік стримував гнів, який зазвичай був йому не притаманним. Зібраний, непохитний у будь-яких рішеннях, загартований життям, не втративши при цьому людяності та доброти. – Хотів, аби ви стали достойними людьми, аби в цьому житті досягли чогось. Однак, ви перетворились на звірів. Шакаляча орда, що обрала невинну оленицю задля розваги. 

Любомир відійшов у бік, знаючи наперед, що казатиме хрещений. Вже кортіло якнайшвидше опинитись поруч Мар’яни й все їй пояснити. Хіба вона заслужила на все це? Їй би жити та радіти, а не вириватися з рук людожерів.

– Тепер щодо тебе. – почулося позаду. Тверда рука старого лягла на плече Любомира. – Бережи дівчину, вона дана тобі не просто так. Вона твій шанс. Твій порятунок. Годі жити минулим.

– Ви ж знаєте, що.

– Послухай мене, сину. Я знаю лиш одне. Ти повинен жити. Заради себе, заради матері. Ані її, ані Ніку вже не повернути.

Слова про матір і колишню кохану боляче озвались у серці. То був його щоденний біль з яким він жив впродовж роки. З яким співіснував. Який руйнував. Який віднімав усе живе.

– За Альбіну та Дем'яна не турбуйся. Вони відплатять сповна. – чоловік поплескав Любомира по плечі, бажаючи від чистого серця  віднайти йому душевний спокій. –  Їдь до неї, вона чекає.

Любомир потиснув хрещеному руку, вдячний за все, що той зробив для нього. Був його підтримкою та порадником. Направляв, допомагав доки той не відчув ґрунту під ногами. Навчав всього, що знав сам, та найголовніше – він був єдиною людиною, що залишалась поряд попри різні життєві обставини. Він був ниточкою, що зв’язувала його з рідною матір’ю, яку обожнював і, яку рано втратив. 

Авто Любомира мчало на всій швидкості до місця, де знаходилась Мар’яна. На задньому сидінні був прилаштований Рудий, що забився в спеціальній переносці для тварин. Мирові ледь вдалось знайти кота, бо той від переляку нещодавньої сутички в оселі, забився на найвищій поличці купейної шафи. Ранчо пана Боярського знаходилось кількасот кілометрів від міста. Далі від столичної метушні, далі від люду, що для Любомира було необхідністю. Час було визнати, що він неабияк втомився. Почувався виснаженим, на грані самознищення. Йому потрібне було усамітнення. Тиша. Вона. Та, що не виходила з голови з перших днів їхнього знайомства.

Нарешті він побачив ліхтарі, що освітлювали безлюдну вулицю, а з-за густих дерев – дім. Серед темряви виднілось світло у вікні. Серце забилось швидше, здається, навіть піт виступив на чолі. Вона чекає на нього. Забачивши автомобіль Любомира, Мар’яна вибігла на вулицю, забувши про холод, і про те, що була босою. 

– Ти приїхав. – кинулась в обійми, попри страх, що відштовхне.

Не відштовхнув. Обійняв так міцно, як тільки міг. 

– Моя дівчинко. Я тут. З тобою.

Сльози лились градом, бо вже й не уявляла, що почує з вуст Мира щось схоже. Горнулась, боячись, що коли відпустить, то чоловік знову зникне. Любомир вмивався запахом медового волосся, що лоскотало йому обличчя, чи не вперше почуваючись справжнім, здатним відчувати щось окрім гніву. 

– Чому ти боса? – схопив на руки, аби не замерзла й хутко поніс до будинку. Він поклав її на диван і дмухаючи почав розтирати кінцівки аж доки ті не почервоніли. 

– Все, все, припини, я вже зігрілась. – знову притислась до чоловіка, не вірячи у своє щастя. Невже відтаяв? Невже відігріла? – Ти увесь той час був так близько, і водночас далеко від мене, що я не вірю, що переді мною – справді – ти.

– Я, Мар’янко. – занурився у маленьку долоню коханої. – Як подумаю, що міг тебе втратити. Що вони. – знову відчув приступ люті, яку все ще важко вдавалось контролювати.

– Не треба. Все вже минулось. Головне, ти тут, зі мною.

Любомир заплющив повіки, приховуючи сльози щастя. 

Зі святом, мої любі!