Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

Розділ 25

    Мар’яна зі зв’язаними руками сиділа на стільці, опустивши голову. Все тіло заніміло та почало боліти. Коли вчора постукали у двері Любомирової оселі, то вона навіть не здогадувалась, що перед собою побачить Дем’яна. Не того, що зазвичай – доброго та привітливого, а сповненого презирства чоловіка. Вважав себе зрадженим, ошуканим якоюсь простачкою. Готовий був дати їй все, чого попросить, навіть закрити очі на спілкування з Любомиром, що стояв між ними, мов кістка в горлі. Можливо, б дав спокою їм обом, але візит Альбіни переконав в протилежному. От, чого було не відібрати в неї, так це вміння маніпулювати людьми. Вона знаходила потрібні слова, підбирала відповідну інтонацію, зваблювала та отримувала бажане. Так, з Любомиром виявилось дещо складніше, ніж з іншими, але Альбіна не полишала надії, що колись цілком доб’ється його прихильності, бо обходитись недоїдками у вигляді дружби їй якось набридло.

Мар’яна, побачивши Дем’яна почала брикатись на стільці й благати відпустити її.

– Розв’яжи мене, я нікому нічого не розповім. 

– Дурне сіре мишеня, я не боюсь. Навпаки. Чекаю з нетерпінням на візит твого дружка.

– Що ти хочеш зробити? Убити нас?

– Ні. Бруднити руки. Ще чого? Лише провчити, бо хтось вважає себе розумнішим за інших. – самовдоволена пика Любомира дратувала Дем’яна. 

Захотів – отримав. Захотів – прогнав. Спочатку Ніка, тепер Мар’яна. Обидві подобались, Ніка мовчки, що навіть й не підозрював ніхто, бо не відчував на той момент в собі достатньо сил, щоб відбити. А потім Ніка скотилась на цілковите дно. Проте, коли з’явилась Мар’яна, то Дем’ян стояв на твердих ногах, втім, і це не допомогло йому.  

– Любомир був не проти, аби ми були разом. Бажання розійтись, було лише моїм вибором.

– Хочеш врятувати його? Розумію. Хоча, ні. Не розумію. Що ви всі знаходите в ньому? Гроші? То у мене їх навіть більше. А, може він в ліжку бог? – Дем’ян пройшовся зухвалим поглядом по розірваному декольте дівчини, відчувши збудження. Однаково гарна. Навіть більше за інших. – Заглядаєте йому у рота, стікаючи слиною. Дурепи. Він нікого окрім, як самого себе – не любить. Хто він такий, аби вирішувати з ким мені бути!

– Низько мстити тільки тому, що комусь щось вдається легше чи краще. Паскудити людині, лише через те що не можеш отримати того, що є в неї. 

– Стули рота. 

– Ні, не стулю. Ти слабкий, якщо вирішив таким чином відімстити чи то Мирові, чи то мені. Дієш за вказівкою Альбіни, для якої людська доля нічого не значить. 

Мар’яна продовжувала говорити, не підбираючи слів. З неї досить знущань. Вона не терпітиме до себе схожого ставлення.

Дем’ян якоїсь секунди не витерпів і замахнувся рукою, що застигла в Мар’яни над головою. Серце від гніву вистрибувало, бісова дівка витягнула назовні усі його комплекси, яких волів позбутися. Не ударив. Але й не відпустив.

– Не псуватиму твоє красиве личко. – опустив руку, натомість зв’язану кинув на ліжко. 

– Дай-но хоч води попити. – Мар’яна продовжувала вивертатися. Пручалась, виривалась.

– О це вже ні. Терпи. До появи Любомира ти маєш мати вигляд нещасної, виснаженої смертниці.

Дем’ян вийшов з кімнати, залишивши Мар’яну на одинці. За його підрахунками Любомир би вже мав примчатись, або принаймні відправити на порятунок когось зі своїх людей. Жага насолити противнику переважала за гордість. Знервований, оброблений Альбіною, чекав на появу давнього знайомого. Усі крутились в одному тісному колі, кожен знав на які місця одне одного можна, а на які не варто натискати. Намацавши слабке місце Мира, Дем’ян готовий був до їхнього зіткнення.

Любомир сів на перший рейс до України, зв’язавшись перед тим з Макаром. Його не покидало хвилювання за Мар’яну, щоразу, як він зникав, з нею траплялась біда. Це через нього їй загрожує небезпека, це через нього вона зараз знаходиться в біді. І, як він не бачив, хто поруч нього. То не друзі, не партнери, то хижаки, що здатні пошматувати, а потім проковтнути. Вони прагнули смаку крові, помсти, видовищ. Вважали, що мають право розпоряджатись долею інших, бо були багатшими, бо стали на сходинку вище.

Мар’яна не полишала спроб врятуватись. Попри те, що її ноги та руки були ззаду тугу зав’язані скотчем, вона все ж спробувала злізти з ліжка й знайти спосіб звільнитись. Якимсь чином їй вдалось дотягнутись до нижньої шухляди комода й витягнути звідти канцелярський ніж. Вона вибереться звідси чого б їй це не коштувало. Через оніміння та біль від порізів дівчина продовжувала інтенсивно розрізати скотч. В квартирі стояла мертва тиша, що заважало Мар’яні, адже Дем’ян міг почути шурхіт і завадити її планові. Проте, здається всесвіт був на боці дівчини. З коридору почувся якийсь гамір, а за мить зазвучали чоловічі голоси. Коли дівчина розпізнала один з них, то відчула неймовірне полегшення, бо він належав Макарові. Від емоційного перезбудження вона ледь не втратила свідомості. Серце вистрибувало з грудей, а щоки палали вогнем. Її очі вдивлялись у двері в надії побачити в них знайоме обличчя. Однак до кімнати увійшов інший чоловік. То був пан Боярський, з яким Мар’яна мала за честь познайомитись на одному зі світських вечорів на котрий її запросив Любомир. Хрещений чоловіка підійшов та допоміг їй звільнитись.

  – Підіймайся, дівчинко. – прозвучав добрий чоловічий голос. – Не лякайся. Все вже позаду.

Адам вивів Мар’яну з розгромленого помешкання і посадив до чорного автомобіля.

– Куди ви мене везете? – озирнулась по сторонах, помітивши в дворі багатоповерхівки кілька таких самих автівок з чоловіками у чорних костюмах.

– Туди, де ти зможеш після усього, що трапилось, відновитись. Відпочинеш, наберешся сил. Нелегко тобі довелось. – примружився, тамуючи розчарування. – Не ті люди зустрілись на твоєму шляху. 

– Як ви дізнались, що відбулось? І, де Любомир? – не вгавала, бо нічого вже не розуміла.

– Любомир приєднається до тебе, як тільки-но зможе. Запевняю тебе, тобі нічого не загрожує. Можеш бути спокійна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍