Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

Автівка зупинилась біля особняка обвитого в’юнким плющем. Схоже у них були такі ж стосунки. Альбіна звивалась навколо нього, як хамелеон, змінюючи колір. Вдало маскувалась. Дотепер.

Скориставшись потрібними зв’язками Любомир знайшов місцеперебування жінки. Йому кортіло якомога швидше отримати всі необхідні відповіді.

Сенсу бігти не було, помітивши чоловіка у вікні другого поверху, Альбіна спустилась та відчинила двері.

– Ти один. Без Макара?! – усміхнулась, тримаючись впевнено та гордо.

– Розмовлятимемо на порозі? – дратувався, бо приїхав сюди не відповідати на безглузді питання.

Альбіна впустила чоловіка у дім, відчувши серцем, що допустила величезну помилку прийшовши до Мар’яни. Потрібно було діяти обачніше, і точно не у відкриту, адже знала норов Любомира. Труїла його роками, а він і не помічав. Обробляла його, аби не дістався нікому іншому. Але якоїсь миті втратила контроль, збагнувши, що програє, що той кого боялась втратити, вислизає з її рук.

– Навіщо тобі все це? Я ж наче тобі нічого не обіцяв. Тебе влаштовувало все, як було. То чому? Пішла у наступ? – розтягував кожне слово, не спускаючи з жінки очей.

– Як ти не бачиш. Вона закохана в тебе. Ти через неї втрачаєш глузд.

– Тобі то що? 

– Не вдавай, ніби нічого не розумієш. 

– Що я повинен розуміти? Те, що ти вигадала в своїй голові якусь ілюзію про нас з тобою? – всередині чоловіка все кипіло. Був сліпим і не бачив очевидного. Ревнощів. Відразу попередив, що нічого окрім дружби, нехай дещо нездорової, дивної, бо ж з друзями не сплять, бути не може. Розставивши чітко кордони, сам порушував їх щоразу, лягаючи з жінкою в одне ліжко. – Ти схиблена.

– Так, а ще хвора. Обзивай мене. Ображай, як завгодно, але я не відступлю. Ти потрібен мені, і всіх, хто стане на нашому шляху, я знищу.

– Лише посмій ще раз наблизитись до Мар’яни. – притис до стіни, боляче схопивши за горлянку. Його охопив справжнісінький гнів, що ледь не призвів до фатальних наслідків. Любомир прибрав руку з шиї жінки й відійшов назад. 

– Ти божевільна. І, як я цього не помічав?

Альбіна вискалилась, буцімто дика звірина, що знайшла здобич. Будь-які людські інстинкти в неї, здавалось були відсутніми. Погляд скляний, порожній, наводив жах.

– Він не заспокоїться! – прошипіла в обличчя, бризкаючи слиною. – І доки ти мене допитуєш тут, він з неї знущається там.

– Що ти сказала? – взяв за лікоть, відчувши, як холод пройшов спиною. – Не мовчи, чорт забирай! – затряс жінкою з усієї сили. – Хто – він?

Альбіна попри незмогу нормально говорити таки назвала ім’я.

– Дем’ян.

Любомир відпустив жінку й, немов ужалений кинувся до автівки.

– Їй однаково не жити, як було не жити твоїй Ніці. – кинула у слід, розреготавшись, наче божевільна.

Втім, Любомир цього не чув, бо стрімголов біг рятувати Мар’яну, що знову потрапила до лап перевертнів.