Тетяна Котило - Зцілений тобою, Тетяна Котило

– Знаєш, твоя правда. Мені справді полегшало. Наче скинув мішок тягаря з яким носився надто довго. Тобі дякую, що вислухала. – взяв дівчину за руку та занурився у її долоню, йому подобалось відчувати тепло шкіри на своїх губах, витончений ніжний аромат, яким не міг надихатись. – Ти вдихнула у мене життя. Мені здається ніби я заново народився та навчився ходити. Сили небесні, та я знову відчуваю. – розпростер руки до неба.

– Смішний, і то варто було стільки часу пручатись? – на цих словах чоловік враз помінявся на обличчі, маючи намір знову заховатись у власноруч створену мушлю. – Ти наче бомба сповільненої дії. Вибач, якщо сказала щось не те. Я вже не знаю, що можна говорити, а що – ні.

– Все гаразд, Мар’яно. Твоєї вини немає, я складний, і я попереджав про це.

– Слухай, а, що знаходиться он за тим обрієм? – показала вказівним пальцем в бік зеленого пагорба. – Цілий ранок так і манить до себе. – прийняла рішення перевести тему, аби не зіпсувати гарний настрій. Почувалася так, буцімто сидить на пороховій бочці.

– Хочеш прогулятись туди? Це недалеко, як здається. Я малим любив тут гуляти. Або ж можемо проїхатись на конях.

– Ти серйозно? Я залюбки. – запищала від радості. Було безглуздо приховувати перед Миром щирість своїх емоцій, адже тепер вони разом.

Яким було його здивування, коли Мар’яна з першого разу осідлала коня.

– Ти не казала, що вмієш їздити верхи.

–  Бачиш, я також сповнена загадок. – пронизала поглядом і помчала вперед. – Наздоганяй! 

Мир помчався слідом за невгамовною дівчиною. Вітер дув в обличчя, сонце припікало плечі. Мар’яна трималась напрочуд впевнено в сідлі. Зі спини мала неперевершений вигляд. Повна грації мчала назустріч свободі. Вітер розвівав волосся, що підстрибувало у такт з нею. Воно переливалось зі сонцем, засліплюючи своїм незвичним відтінком. Любомир галопом рвонувся за дівчиною, що норовила звалитись на землю. 

– Стій! – кричав вслід, але вона лиш посміхалась йому.

Коли наздогнав, схопився за поводи й потягнув на себе. 

–  Якого біса ти твориш? Я просив не поспішати. Чому ти не слухаєшся?

Мар’яна розширила зіниці, не розуміючи, що могло викликати потік чергового гніву. Знову ці різки перепади настрою. Любомир зліз з коня та слідом з собою зняв дівчину.

– Та, що з тобою таке? Я ціла і неушкоджена. – перейшла на крик, нічого не розуміючи.

– Пробач. Я злякався, що ти можеш впасти. Я лиш хотів. Забудь. Краще буде, якщо ми  повернемось у дім.

Мар’яна не перечила, настрій й так був зіпсований. Повертались в напруженій мовчанці, що муляв обох. Все ж було добре, а тут стільки хвилювання через якесь можливе падіння. Любомир відвів коней до конюшні, а коли повернувся натрапив на Мар’яну, котра роздивлялась портрет, що висів на стіні у вітальні.

– Це ж портрет твоєї матері. – лиш щойно збагнула, що то була та сама жінка, що на фото, яке стояло в Любомира в кабінеті.