Олена Гуйда - Непокірний трофей, Олена Гуйда

Розділ 29

Торем

- Скоєно напад в ратуші на принцесу Адріану, - відзвітував Кнут, ледь Торем в'їхав верхи на чорному Урагані у стіни фортеці. – Думаю, що на неї. І те, що вона врятувалася просто диво! Вона немов передбачила, що станеться. Наче знала. І... я не хотів говорити, але там була відьма. Вона говорила дивні речі.

Торем насупився. Внутрішнє чуття підказувало йому, що нічого доброго ця зустріч не обіцяє.

- Хельда? – зістрибнувши з коня, і перекинувши повід конюхові, запитав Торем.

- Ти ж знаєш, якщо би це була Хельда, то вона б точно не розмови розмовляла. Вона би спробувала пустити кров принцесі. І я не впевнений, що з нею так просто вдалося б справитися. Це була якась стара.

Торем кивнув, приймаючи справедливість його слів.

- І що цій старій жінці потрібно було тоді?

- Вона бурмотіла щось про те, що принцеса бачить очима смерті. Але... може це просто параноя, і я бачу тінь дракона, там, де пролетів горобець.

- А може й ні, - промовив ватажок алернців. – Адже замах був же?

- Пізніше, - кивнув Кнут. – Здається, до цього доклав руку брат принцеси. Цей наймит і не приховував цього.

- Боягуз, - процідив Торем крізь зуби, відчуваючи непереборне бажання вчепитися в горлянку королеві Тобіасові. Якщо б він був поруч, то напевно, Торем не зміг стриматися і так і зробив би. – Як вона?

Голос Торема став м'якшим. З того вечора, як чари Етхельди ледь не замутили його розум, він старанно уникав Адріану. Він все ще не був упевнений в тому, що чари Снігової відьми відступили, і страх, що він заподіє щось погане, нашкодить принцесі, переслідував його і вдень і вночі. Особливо вночі. Варто було йому заснути, як кошмари вривалися у його і без того не надто спокійний сон. І кожен його сон закінчувався однаково – смертю Адріани. І так. Він боявся. Боявся, що його сни стануть реальністю.

Тому вперто уникав зустрічей з принцесою. Проводив багато часу на кораблях, готуючи їх до нових походів і боїв. У бухті, де потихеньку все ж зростала верф. В стайні, на базарній площі, в ратуші. Де завгодно, але тільки лише б подалі від її покоїв.

- Вона сильніша, ніж здається! Тримається, як справжня королева, - усміхнувся Кнут. – Там де інша би вже валялася без свідомості, вона навіть бровою не повела. Ще й змогла зв'язно віддавати вказівки.

Торем посміхнувся. Так, це було. В ній було куди більше сили і самовладання, ніж у деяких чоловіків. І з неї вийшов би куди кращий правитель, ніж з її брата.

 - Нападника схопили?

- Так. Він в казематах. – кивнув Кнут. - Накажеш допитати?

- Я сам! – коротко відповів Вигнанець, вже прямуючи в бік темниць. – Перевір, як себе почуває принцеса.

Кнут коротко кивнув і тут же відправився виконувати вказівки.

Біля входу в підземелля Вигнанця вже чекав Сноррі і неспокійно метався з боку в бік сніговий барс.

Скрип дверей, і підвал дихнув в обличчя затхлістю, сирістю і приреченістю.

Вузькі сходи спускалися вниз, і якби не тремтяче в кінці коридору світло смолоскипів, то здавалися б дорогою в саме пекло.

Торем взяв в руки смолоскип і впевнено і швидко почав спускатися вниз. Так, що Сноррі, слідуючи за ним, ледве встигав. Злість, гнів, навіть лють наростали в грудях, наче сніжний ком, що котився з гори.

Дрібні камінці і крихти сипалися по сходах, створювали якусь тріскучу, тривожну мелодію, яку міг розчути тільки Кейх і Торем. Вони немов шепотіли йому щось, але що саме – одним богам відомо. Її заглушали важкі кроки Сноррі, що поспішав за своїм ватажком, брязкіт пряжок та зброї.

Якби Торем прислухався, то безсумнівно почув би, що намагається сказати йому стара фортеця, але він не хотів. Точніше не міг взяти себе в руки і заспокоїтися.

Вперше з того дня як Торема було вигнано з рідних земель, він відчував таку злість, гнів і жагу крові. І другий раз причиною тому була жінка. І якщо Хільду він ненавидів, то Адріану...

Ні... не любив, він не вмів любити. І не хотів вчитися. Любов – це отрута, що витравлює здоровий глузд. Але все ж він назвав Адріану своєю жінкою, збирався назвати дружиною, і ніхто не посміє нашкодити їй.

Сумний скрип чергових дверей. На цей раз в тортурну.

У вогнищі тліли головешки і грілося залізо. На столі були розкладені якісь щипці, ножі, гаки, про призначення яких сумніватися не доводилося. Ерік, один з воїнів, що доставив у фортецю бранця, возився зі знаряддями тортур, намагаючись розібратися в тому, як їх використовувати.

А в кутку лежав зв'язаний чоловік. Брудний, обірваний, різко смердячий кров'ю, страхом і нечистотами. Торем відчував його страх – кислий, дратівливий. Він ледве втримався, щоб не заричати, подібно дикому звірові, не кинутись на нього і не розірвати йому горло зубами. Але швидко зрозумів, що це не його бажання, а нервово відбиваючого ритм хвостом по кам'яній кладці підлоги Кейха. І не сказати, що це його сильно порадувало. Зв'язок міцнішав. І з кожним днем він ставав все менше людиною і все більше хижаком.

- Підведися, - скомандував Торем, в'язневі.

І той, нехай не відразу, завозившись, як-ніяк сів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍