Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

лютий, як звір, стояв на довгій старостовій муштрі. Спав міцно і застудив бік.

17 лютого.

Дату цю нагадав мені священик Олександрівський (позавчора було «Стрітення»). Я йому подякував, бо дні давно погубив.

Після провірки нас розбили на робочі групи. Одні стали лісорубами, другі – відділом для заготовки матеріялів, треті – мостовиками, «плотніками, пільщіками». Ще з вечора виділили десятників. Кожний формував свою партію.

Наша п’ятка попала в мостовики. Нас оглянули й «перечистили» чотирьох, як «падозрітєльних». Міст будуватимем за 6 км від пункту, а з нами йшов лиш 1 конвоїр. Це слаба охорона, тому підбирали «надьожних». Вичистили як підозрілих і Гуренка, що мав «бандітский від», та Блажкова як «легкого в ході», – це зн. молодий і стаття непевна – перехід кордону.

Ще темно було, коли партії, узброївшись знаряддям, в супроводі конвоїрів пішли до праці. Лісоруби зразу ж за шатром повлазили в ліс. Одміряли кожному 4 метри в довжину та в ширину, і пилки заскрипіли, сокири зацюкали, а всі по-пахви повстрягали в сніг. Партія Бондаря (20 чоловік) для заготовки матеріялів пішла вверх, виглядаючи зі стежки й не відважуючись у таке море влазити. Ми – мостовики, забравши ломи, сокири, лопати, мотузки, вирушили на міст.

Дорога була важка. Після головного отряду, що вчора вирушив, нею не проходив ще ніхто. Застудивши правий бік, я ледве ніс лом. На місце праці прийшли мабуть опівдні.

Наш десятник Харченко – сивий вусатий дідуган, дорожний майстер зі Жмеринки, став на крутому березі р. Льохти і свою думку виявив довгим свистом та багатозначним киванням головою. Звідкіля ж його починати? Пікет (знак) він відшукав, напрямок за пляном (його вчора наспіх накинув з рукрабом) укладено, але як почати – чи з берега, чи з річки? Конче треба спускатися на річку, а це завдання незвичайне, бо весь беріг завалений сніговими завіями. Шлях на 12-й пункт через річку «головний отряд» пробив далеко від пікету, де схилі береги. Початок мусів бути тільки з річки.

Харченко став пробувати берег: топнув ломом – твердо, ступив два кроки – вліз по пахви, поворушився і встряг по шию, метнувся на місці й шубовснув на низ у сніг, глухо крикнувши:

– Гей, спасайте!

Дехто засміявся, та тут не до того: на місці Харченка тільки дірка залишилась.

Налякались, шкода чоловіка – свій, земляк.

Сунули ближче з лопатами шпортати сніг, але це був слабий рятунок. Виринали пропозиції, способи, а хвилі минали. З місця, де зник Харченко, сторчав лиш кінець лому.

– На мотузках спускатись та пробити діру, щоб мав хоч чим дихати, – котрийсь подав раду.

Але ніхто не хотів лізти перший. Прив’язали двох до шнура й поволі спускали, щоб вони поспішно довбали лопатами. Добралися до голови. Харченко закляк. Снігом забило йому очі, вуха, рот. Обкидали сніг до пахов, подали ще один шнур, обхопили за пахви й ледве витягнули, залишивши в снігу валянки.

Було смішно й страшно. Харченко дригонів і пирскав.

Що робити? Чи бігти на пункт по валянки, чи нести туди Харченка, чи добувати валянки зі снігу? Одно, друге й третє – довга робота.

Винесли його на стежку, поскидали, хто милосердніший, кожухи, вкрили, обтерли сніг, а всі з лопатами заходились добувати валянки.

– Вогонь розвести, – хтось подав добру раду.

Поборохталися за сухим ломаччям. Довго купалось у снігу нас із десять, поки назбирали сухих гиляк, але вогонь розвести – мука: лекше три камениці спалити. І на дрібне кололи, і моху підкидали, і вовну, онучі драли, аж догадливий білорусин виручив. Вирвав латку з ватної свитки, й запалили. Щоб не загас дорогий вогонь, одного поставили коло багаття. Ця роля випала мені як наймолодшому. Тяжко купатися в снігу, вишукуючи сухі сосни, зате приємно грітись.

Коло багаття постелили кожухи і перенесли Харченка. Він відходив: виймав сніг з-за коміра, з пазухи. Я підтримував його на вогні, а десять лопат гребли, аж пріли. Нарешті добули валянка, повного снігу. Поки дістали другого – цей обсох. Харченко на одній нозі стояв перед вогнем, плакав і сміявся.

– Хай би мені хто сказав, що на старості літ в снігу топитимусь та ще й у такім місці! Я йому в роті подряпав би. Сказать би – п’яний був… Дивіться там, хлопці, щоб справді котрий не втопився.

Його слова розвіяли сумний настрій. Кинули на мент роботу й зійшлись погрітися.

– Який ірод у такий час та в оцім місці вигадав міст будувати? – лаявся дядько Трохимчук-полтавець.

– Його б, сукиного сина, сюди взяти. Хай би перший поліз на долину, – погоджувався Васюк з Сумщини.

– І не повилазило йому, що тут треба цілий місяць сніг вивозити, поки до річки приступиш.

– Еге. Той, хто наказ давав міст будувати, і на очі не бачив цього берега. Він собі з мапою в руках коло тепленької печі, за гарячим чайком, поставив спокійненько оліпцем крапку, – і місток мусить бути, – додав Харченко, взуваючи ще вогку другу валянку.

День сивів, вечір насувався, а нам ще 6 км тяжкої дороги.

– Збирайтесь, хлопці. Підем додому. Хай воно западеться. Завтра рукраб сам хай коло мосту десятникує.

Конвоїр наш – тихий хлопець. Весь день розгулював по доріжці, навідуючися лиш прикурити цигарки та погрітись. Як Харченко топився, він відійшов був десь далеко й біди не бачив. Проти залишення роботи він не протестував. Зрізали суху смереку, перепиляли натроє й кинули на багаття, щоб завтра не розводити вогню вдруге, й рушили додому.

Ми прийшли «ранувато», зауважив дижурний. На пункті щойно кашу зачинали варити. За годину після нас вернулись заготівщики, а ще пізніше лісоруби. Всі перемерзлі, як кури, мокрі, як хлющ. Хто входив у шатро – від усього серця кляв Усевлон. Обступили піч грітись, сушитись, товклися, бились за місця.

– Ну-ну… – поахкували.

– Як можна?! Мокрий до рубчика, весь божий день в снігу, морозі. Що воно буде?

– Чи бачив світ де такі катування? Лиш перший день, а ледве-ледве витримав.

– Ходити по тих багнах важко, а він ще й приділ міряє… міряло б тебе…

Зітхали:

– Та які приділи?! 24 кв. м на душу. Доведи, каже, на цьому вірність пролетарській владі.

– А хоч би лопнув, то з цими харчами не виконаєш не то для влади пролєтаріяту, а й для рідних дітей, нехай би з голоду вмирали.

– Ще й гавкає над головою один з другим. Гадає – піджене…

– От так Усевлон… Оце так Соловки…

– Гострий розум диктатури пролєтаріяту…

– А… заціп і мовчи…

І кожний ахкав, зціпивши в грудях затаєну лють.

Перший день наша партія раділа: урока не давали, над головою ніхто не гавкав і не підганяв.

Принесли кашу й порції замерзлого хліба. Їсти хотілося страшенно, а каші тої на десяток стільки, що любий з нас сам усю з’їв би, дарма, що вона вдиміла, наче в каглі варилась. Підкріплялися замерзлим хлібом.

Після провірки знов довга муштра, щоб «отвєчалі здра-стуйтє, как адін». Спати холодно. Воші почали сміливіше розгулювати.

18 лютого.

Ніч без міри коротка.