Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

Моя черга піти по кашу для десятка. Мляво, сонно взувався, насував пальто. На дворі ще дідів досвіток.

Приніс кашу, кинувся до ложки – нема. Заклав був за поперечний бальок у шатрі, – впала, мабуть, під нари. Поліз на сніг, а поки найшов, хлопці вже кашу вплели. Залишився без сніданку й обіду, бо їсти давали тільки два рази: рано й вечером. Перше «menu» – каша, друге – окріп (усевлонський чай).

Щоб не охлянути, дістав із корзинки кусень сала. Мав його ще з півтора кіля. Спасибі, жінка догадалась і, передаючи на станції речі, кинула добрий шмат. Беріг його, як зіницю ока: воно єдине підживляло в дорозі. А важко його тут їсти: заздро дивляться кругом десятки очей. Всіх не обділиш, а не дати ніяково: товариськість в наших умовах – моральна повинність. Останнім куснем ділишся з ближнім.

Розвід трохи затягнувся. 8 чоловік з партії лісорубів відмовилося йти на роботу: 6 босих, а 2-є без штанів. Десятник умовляв, лякав конвоїром – не йдуть.

Вийшов Шібанов й заявив:

– Хто не піде на роботу – цілий день коло конвоїра в снігу стоятиме.

Подумали бідолашні хлопці й зі сльозами на очах пішли з партією. Двом босим видали лапті, а безштанним товариші позичили одягу.

Мостовики йшли останніми. Харченко відмовлявся коло мосту десятникувати. Рукраб умовляв його і врешті сам вирушив з нами. Взяли більше лопаток.

День заповідався тяжкий. Рукраб наказав прочистити місце з обох берегів. Закипіла робота на березі, а далі по зробленій драбині спускалися на річку й відкидали з неї сніг. На леді його лиш по коліна.

Як прокопали діру на річці, рукраб спустився по драбині, щоб обслідувати другий бік. Васюк услід за ним. Ступив рукраб лише кілька кроків і враз – шобовсь по пахви, навіть і не крикнув. На щастя Васюк подав лопату й витягнув мокрого рукраба.

Ми були вдоволені. Хай знає, що працювати коло мосту не легко. Особливо радів Харченко:

– От вам, гражданін рукраб, у такий час будувати. Ми вже казали – який дурень це видумав. Ні приступити, ні сваї (стовпа) забити. Ще потопимося. Залишім к бісу.

– Нельзя, гражданін десятнік. Мост в первую очередь і то до половодья обязательна. Іначе атрєжем от участка 12-й пункт. Вот прідут етапи, дадім вам сотню людей, і дєло пайдьот бистро. Начать трудно, а дальше пайдьот.

– Та хай йому маму мордує. Чи ж то нам з вами здоровля класти? Дивіться: вчора я простудився, сьогодні ви скупались, а завтра ще й під воду хтось піде. Та сушіться, сушіться добре. Роззуйтесь геть, бо поки дійдете до пункту, – заклякнете.

– Пожалуй, переобуться следует, – і наставив ногу. Я потягнув за валянок, Харченко підтримав за руку і рукраб Колотін, той, що ще так недавно, мабуть, боявся голою ногою на підлогу в теплій хаті стати, тепер босий стояв на –35° температурі, перескакуючи з місця-леду на місце-сніг, і сушив валянки та панчохи.

– Як ви думаєте, гражданін рукраб, – осмілився я, – витримаємо такі умови?

– А ето дєло організма.

– Чи ж начальство усевлонське думає про це?

– А ето їх мало інтєресуєт. Нє станет нас, другіх прігонят. В СССР контрреволюції хватіт.

– Таже треба хоч трохи здавати собі справу. Це ж очевидна смерть. Хіба от лісоруби, що цілісінький день у снігу мокрі працюють, хіба вони переживуть зиму, а як і переживуть, то пуття з них далі буде? До чого ж приведе таке «ісправленіє»?

– А ето будущее покажет. Ні одна в мірє страна нє пробовала ісправлять людєй такімі мєтодамі. Посмотрім, к чему пріведьот опит большевіков. Ну, я пайду, чтоб в самом дєлє не озябнуть. Гражданін дєсятнік! Срубітє несколько толстих брьовен (деревин), сделайте мостік через рєчку і тікі тагда посилайте людєй. Нє сп’єшітє с работой, ну єво к монахам, чтоб в самом дєлє утоплєнніков нє било, – і пішов на пункт.

– А добре, що він замочився. Буде скупіший на уроки, – підхопили ми йому вслід.

– Чудак Васюк, що скоро підхопив. Нехай би був помок.

– Не варт. Хороший, видно, чоловік. Утопиться – пришлють якусь собаку.

– Васюк наш час «наказанія» з усевлонською медалею вибуде. Начальство врятував.

– Тепер він заживе. Десятником наставлять.

– А нам всім хіба тут зле? Нагрітись є де, а душно стане, то й впірнути можна. Коли б ятір – рибки ловили б.

– Гляди-но один з другим, щоби часом усевлонська жаба цицоньки не дала, – кінчав Харченко жарти.

Весь день рубали бровна та будували кладку через річку. Додому прийшли мокрі.

Тяжка річ мокрому лягати на холодні нари. Довго перевертався, згадуючи недавнє: теплу хату, людську постелю. Два рази серед ночі зривався сушитись. Не виспався, застудив ще більше хворий бік.

19 лютого.

Підіймався з таким почуттям, ніби в холодній воді всю ніч мок. Млявість і безсилля по всьому тілу. Снідав, ставав на розвід, ішов на міст, як заїжджений віл, що лиш під буком ледачо й тупо тягне ярмо.

Праця сьогодні важка. Заготовляли сваї. Розійшлись групами (8 чол.) по лісі, різали, обробляли балани й стягали їх до мосту.

Тепер і ми відчули суть лісу та глибину снігу. Бідні ті лісоруби! Їм же то повсякденна й незмінна праця.

Колись мені подобався сніговий пейзаж. Приємно бувало пройтися по снігу, як він шкварчить-висвистує під ногами, мило проїхатись баским буланим, що аж дух забиває, зміряти зором неосяжний сріблисто-пуховий простір. Тут ми не милувалися такими картинами, а навпаки: у кожного зростало обридження до снігу. Чи тому, що крім нього й ліса нічого більше не бачили, чи тому, що він був причиною холоду, чи через те, що снігові завії застеляли нам шлях до рідного краю – сніг ми зненавиділи. Пальця дав би відрізати, щоб він зник хоч наполовину. З першого дня побуту в Усевлоні ми вираховували, скільки ще до весни, коли вона тут зачинається, коли б якнайскорше…

Праця йшла мляво. Усі по шиї в сніговім морі. Два ріжуть, а останні клякнуть, пильнуючи, куди падатиме. Сосна похилиться, і всі тікають в протилежний бік. А як тікають? Ступиш крок, закинеш ногу вдруге, – як зашпортнувся в невидиму під снігом гілку й полетів стрімголов. Сніг мягкий, пірнаєш з головою, набравши повні вуха, в рот, за шию. Довго плутаєшся, поки доберешся; часом улетиш так, що лише з допомогою сусіда вилізеш.

Каторжнішої праці в житті я не бачив і не уявляв собі. Сам ледве-ледве перелазиш, а тож ще й грубелезне дерево на плечах треба нести чи мотузом тягнути. І то весь божий день! Холодно, хочеться погрітись, – біжиш до вогню – мало не сядеш в нього, аж одежа тліє, а зробив крок – і все тепло зникло, ще холодніше стало. Попростуджувалися ще дорогою, а коло печей кожний дістав катар. Старіші заходились таким заливним кашлем, що аж падали в заперті духа. Іншої ради не було, як заїсти