Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Пекло на землі, Віталій Юрченко 📚 - Українською

Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

250
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Пекло на землі" автора Віталій Юрченко. Жанр книги: Сучасна проза.
Книга «Пекло на землі, Віталій Юрченко» була написана автором - Віталій Юрченко. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Пекло на землі, Віталій Юрченко" в соціальних мережах: 

Колись це ім’я було мов бомба, що розірвала львівське поспільство: багато хто не міг повірити, що ця людина, без паспорта і непомічена ГПУ, могла з Соловків – через цілий Союз! – перебратися за кордон… Справжнє прізвище Віталія Юрченка – Юрій Тимофійович Карась-Галинський. Він народився в 1899 р. у селі Текуча Уманського району. Закінчив реальну школу, організував у рідному селі осередок товариства «Просвіта», брав участь в українізації церковного життя. Після поразки УНР залишився вчителювати, викладав українську мову і літературу, навчався в Інституті народної освіти. Активність і популярність сільського вчителя незабаром привернули увагу агентів ГПУ. 31 жовтня 1929 р. його заарештували.
Покарання він відбував у Соловецьких таборах, на будівництві залізниці Котлас – Усть-Сисольськ. 28 червня 1930 р. Юрій утік, подолав понад 5 тис. км, перетнув кордон із Польщею та оселився у Львові. У 1931–32 рр. видав спогади «Із записок засланця» у 3 частинах – «Шляхами на Соловки», «Пекло на землі», «В Усевлоні ОГПУ та втеча звідтіль».
Юрченко першим у світі описав беззатратну технологію знищення тоталітарним режимом людей у концтаборах.
Життя письменника скінчилося трагічно. Під час війни він мав зв’язки з місцевою німецькою комендатурою і помагав українським похідним групам, добуваючи потрібні документи. Існує версія, що восени 1942 року його застрелили якісь озброєні люди. До сьогодні достеменно не відомо, хто це був: українська боївка, яка вірила, що Юрченко польський аґент, польська боївка, що мстилася за його зв’язки з німцями, чи большевицька. Найвірогідніше, вбито Юрченка було 12 або 13 лютого 1943 року совєтськими партизанами за звинуваченням у написанні пасквілів на совєтську владу.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 142
Перейти на сторінку:

Віталій Юрченко

Пекло на землі

КНИЖКА ПЕРША

ШЛЯХАМИ НА СОЛОВКИ

І З ДНІВ РАДОЩІВ І СМУТКУ

Коли валився царський трон, а вслід за ним тріщали кайдани московської «тюрми народів», – я був спаничений селюх. Літом пас у селі худобу, а взимку «кував» наосліп голі доктрини бездушної російської школи. Учився сам, та й інших вчив, бо, змалечку зіставшись без батька й допомоги, утримувався з власних рук.

Промишляючи про шмат насущного, не мав ні змоги, ні часу дивитись на світ ширше, десь поза свою «Реалку»[1].

Сьогодні соромно і дивно, що, кінчаючи середню школу, я був цілковитий профан у житті суспільно-політичнім: не мав у руках газети, не прочитав ні одної політичної брошурки, навіть «Кобзаря» як слід не студіював.

Отож не дивно, що революцію зустрів зі здивуванням. Лиш гучно-переливний гімн свободи та небувало-велетенський рух маніфестантів розбурхали в мені відчування великих подій.

Вийшов я в сколихане море революції й, затоплений бурхливими хвилями вітрів-бурунів, поплив, шукаючи віщого корабля та заповітної твердині-пристані.

Шукав їх у вогнях блискавичних гасел, спізнавав у бурях мітінгових, виучував з дощів промов.

І усвідомив, що скінчилась доба деспотизму, згинув перун «неділимої», в якій «на всіх язиках все мовчить – од Молдаванина й до Фіна». Перевернулася нова сторінка історії: засіяло сонце визволення пригнобленим народам.

Хто я такий? Чий я син і хто мій нарід? питався всім єством, всім інтелектом.

І відповідь знайшов, коли весняно-квітневого дня став у кольони демонстрантів під жовто-блакитним прапором. Не знав його символу… Інтуїтивно відчув його близькість, рідність.

З ідеалом національного прапору прилинув я до тих, що заходились будувати долю України на розкріпощеній землі. Пішов розумом слабкий, та вірою сильний і духом непоборний за наше право на державу.

Став прозрівати, дізнаватись – «ким, за що були закуті». Цього гарячково шукав у книжках, з розмов в «Українськім клюбі», якого став одним з найактивніших членів. Як перли, низав я дані про націю, державність, мову, заслухувався на лекціях, диспутах, що їх давали наші тодішні провідники – проф. Е. Іваненко, В. Камінський, М. Крамаренко; удосконалював щиро мову, ковтав нові слова, виучував фрази, душею горнувся до кожного, що говорив рідним словом; захоплювався всіми появами національного відродження: працював у драматичному гуртку, брав участь у розбудові національного фонду, розповсюджував відозви, вів національну пропаганду, усвідомлював та приманював молодь до «Клюбу».

Літо минуло в напруженім формуванні національного світогляду та гарту.

Останній рік у середній школі почав я вже свідомим українцем-юнаком. Дивувались мої приятелі-селюхи, з’їжджаючись по феріях, що гарно так говорю «по-свойому». Це спонукало не одного й пішла у нас жвава робота. Залунала щораз сміливіше рідна мова в стінах школи; щотижневі збори, дискусії, вистави, реферати; полинула молодь густими лавами до «Клюбу».

Не легко й не всякого «свого» вдавалось навернути на вірний шлях: було багато перевертнів, що цуралися духа й мови свого народу, многі засліплені великодержавним чванством-панством, не розуміли змісту величньої хвилі.

Перешкоджав нам «Союз Русской маладьожі». Рафіновані напасники, синки вчорашніх миколаївських служок, вишколені в дусі московського цареславного патріотизму й ненависті до інших націй, – зняли проти нас травлю.

– «Далой сепаратістов, мазепінцев! Далой мужіцкій язик! На базар з нім дьоготь продавать», – зустрічали нас на всяких зібраннях.

Труднувато було нам – несміливим і кволо організованим селюхам – стояти проти випещених гонорових барчуків, що форсували віками упревілєйованою величністю та заносились блеском «русской нації й культури».

Проте, наші сили щораз міцніли і лави прибували. По нашому боці стали деякі вчителі – українці, директор та панотець Заячківський. Ми заговорили про українізацію школи. З обуренням і свистом зустрів «Союз Русской маладьожі» наші домагання.

Та з церковного амвону завоювали масу. Панотець став читати Євангеліє, виголосив українською мовою кілька проповідей, спільними силами перекладали з Діянь апостольських і по черзі, хто мав добрий голос, імпровізували українського апостола.

Учнівська маса поставилась до національного питання поважніше. Обурення великодержавних паничів притихло. І під Різдво здобули першу в місті українську школу. Вона стала фортецею українства.

Місто зайняли більшовики. Чули про них, як русотяпів[2] зліва, що з іншими гаслами зазіхають на нашу незалежність. Аж тут побачили й програму їхню.

Першого вечора розігнала п’яна банда модну вечірку в жіночій гімназії, побивши учнів, знасилувавши кількох гімназисток. Другої ночі зграбували «буржуїв» – видатніших громадян міста, кількох забили. Третього дня організували страшний погром – грабіж.

Ще за дня на головній вулиці збирався злочинний елемент. Відбувся галасливий мітінг із закликом «бей буржуйов, капіталістов – кровопійцев пролетаріата». Під вечір п’яна салдатня на вулицях кидалась на прохожих з насиллям, з вигуками про «красную ноч над вековімі угнєтатєлямі устроїть».

А як смеркало, тисячна босячня за проводом красногвардійців з осатанінням кинулась на склепи. Рубали двері, трощили засуви. І летіли в дребіззя вітрини, нищились коштовні речі в руках озвірілої товпи, за них гризлись, різались, стрілялись. Всю ніч тяглось нечуване в пам’яті погромництво. На ранок головна частина міста виглядала як після жахливої руїни.

Тремтіло місто в більшовицьких кліщах. Страшно було пройти: кидались серед дня на кожного, хто хоч будь-чим скидався на буржуя. Більмом на оці був їм жовто-блакитний прапор: за українську мову, книжку – до «Смольного» (на розстріл) тягнули.

Одного вечора влетіло кілька до нас у школу: саме репетиція.

«Украйонци, мужікомони. Рукі вьорх! Гдє старшіє самостєйнікі?» – закричали з «матюками».

Серед нас «старших» не було. Обнюхали кімнати, вскочили до церкви: бахнули в один кут в образи Христа, бахнули в другий бік, у заквітчаний портрет Шевченка, забрали срібний хрест та золоту чашу й зникли з лайкою, кивнувши: «Ми вам покажем самостєйну Украйону».

Місто застигло у терорі, робота в Клюбі припинилась.

Та не надовго. Чутка, що Київ зайняла Центральна Рада, оживила всіх, стали сходитись до Клюбу.

Одного вечора у Клюбі звістка: більшовики спішно евакуюються, грабують мешканців, церкви. – Не дать – рішили.

Наспіх зібралося з півсотні молоді коло касарень Шевченківського полку. Перший раз я взяв у руки кріс. Розбились на дві групи – одна до комендатури, а друга – у військовий сад, де розташовані червоногвардійці. На певний знак – одночасно налітати.

Та спізнились. Комендатура вже була евакуйована, а як підходили до саду, вартовий помітив і дав більшовикам знати.

Червоні висипались проти нас. Ми залягли поміж деревами. Тут перший стріл пустив я у ворога. Сталась безладна перестрілка; ціляли більше навмання, бо темно було.

Не знаючи, яка нас сила, більшовики зірвалися до станції. Ми за ними. Дорогою переступав я перші ворожі трупи. Втікли червоні на броневику, обстрілявши місто з гармат.

Наскок наш вдався не цілком, але молодь підбадьорив. З більшою енергією заходились коло самоорганізації. Оформили спілку «Української Молоді», послали статути й людей на села, організували виїзди з виставами, лекціями. Почалися в «Клюбі» палкі дискусійно-наукові реферати про національно-державну ідею.

Скінчивши середню школу, поїхав я на село. Почав з малого. На весіллі у свояка виголосив націоналістичну промову, зв’язавши

1 2 ... 142
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пекло на землі, Віталій Юрченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пекло на землі, Віталій Юрченко"