Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

– Ви, молодята, закладаєте власне кубельце. Разом з вами в’є кубельце вся наша нація, будуючи свою державу. Її творці закликають нарід до будівництва. Матимем державу, – житиме в добробуті наш нарід, щасливі будуть наші молодята. Отож в момент, коли закладається щастя наших молодих, слід зробити основу й державно-національного почину. Зробім закладини «Просвіти», що промінням ясним освічувала б народові шлях до власної держави…

Весільні щиро підтримали і тут же провели збірку. Свідомі молодята офірували весільні дарунки і перші записалися членами «Просвіти». Проспівали їм «многі літа», і перший раз у кілька голосів у селі полився рідний гимн.

А на Зелені свята відбулось відкриття першої у волості «Просвіти». Було пребагато гостей з околичних сіл. Я виголосив чулий реферат.

За нашим прикладом пішли інші села. «Просвіта» розвивалась буйним темпом, ставши справжнім вогнищем культури та кузнею національно-державної свідомості. Голова – Іван Літавчук піклувався нею, як батько: добув у сусідній економії п’яніно і готував багаті концерти, а я заходився коло драматичного гуртка. Вперше ставили «Наталку Полтавку». З піднесеною радістю прийняло село виставу. Прийшли батьки, діди; мусіли повторювати другого дня. Гурток запрацював інтензивно: по «Наталці» пішла «Наймичка», «Бондарівна», готували «Невольника». Але приїхав якийсь добродій і заборонив ставити без дозволу.

Поїхав голова до міста, та вернувся сумний – не дозволяють. Подались удвох – теж нічого не привезли.

– Нє время тєпєр спектаклям. Нужно укрощать мужіков, а ви їх етім портітє.

– Таж ми свідомість поширюємо, – виправдовуємось.

– Какая там свєдомість. Знаєм ету Грушевськую свєдомість. Буянство, бандітізм ви развіваєтє, портітє мужіка.

Так відповіли нам у гетьманськім старостві. Люті вернулися додому.

– «Мужіков укрощать». Позасідала офіцерня кацапська й верховодить. А ще й українське гетьманство. Нема кого слухати. Ставлю без дозволу й кінець.

І ставили щораз частіше й краще. Про нашу «Просвіту» в повіті знали. Поміж виставами й концертами давали реферати. Я намітив у циклі лекцій викласти селянству всю історію України. Добув М. Аркаса, готувався старанно, викладав просто, образово – слухачів повнісінька заля. Приходили з сусідніх сіл послухати, як у нашій «Просвіті» козацтво-лицарство з могил воскресає.

Та поки йшло про козаків, всі слухали уважно. Коли ж заговорилось про гетьманців, почались репліки, заперечення.

– А ті гетьмани верховодили так само, як сьогодні Скоропадський? – обзивався з одного кутка.

– Чи Богданова та Мазепова булава так, як нашого Павлушки, по людських спинах їздила? – перебивав з другого.

– Як так, то й згадувати їх нема за що, – додавали гуртом.

– Про гетьманців не варт з книжки розказувати. Не сьогодні-завтра скоштуємо смаку їх булави на власних спинах. Хомляк із загоном «карателів» прийде порахуватися за панську ферму, – заявили одного вечора, як розповідав про Дорошенка.

Не хотілось вірити, а чутки ширились вперто. Все село гомоніло, як у Крутому, Тридубах на бочку клали, шомполами полосували, в льохи холодні кидали, стріляли людей, живцем у землю закопували. Не вірив, поки не переконався.

Одної неділі був на баштані. Десь коло півдня почув наглий дзвін. Щось незвичайне. На коня й щодуху до села.

Там вже порядкували «карателі». Велелюдний сход. Офіцер загону стояв на столі й, вимахуючи нагаєм, задьористо виказував: «Вслєдствіє разорєнія пастроєк і ограблєнія імущества, гаспадіну Пйотровскому прічінєно убитков на 25 тисяч рублей. Для возстановлєнія хозяйства іменем воєннаго суда пріказиваю в тєченіє 24 часов собрать указанную суму і видать главнєйшіх зачінщіков, в протівном случае сожьом сєло…»

Люд мовчав. Офіцер закурив і продовжував:

– Назвіте мне сейчас фамілії 20 главнейшіх разорітелєй…

Люд стояв нерухомо. По хвилині вихопився один – Михайлюк Мирон.

– Чого ми всі маємо відповідати за когось? Не такий вже той Петровський був багатий, щоб всі на добро його лакомились. Грабувало може яких три-чотири. Їх і шукайте, а до всіх нема чого чіплятись.

– Замолчі! Розошолся, – перебив єхидно офіцер. – Раз ти так бойкій, так і раскажі нам, кто пєрвий гюрабіл.

– Не маю я чого розказувати, бо сторожем в Петровського не був.

– Нет, скажеш, – розходився офіцер.

– Не мав би оце кому казати, – опирався Михайлюк.

– Что? – визвіривсь офіцер. – Стража, взять его в перепльот. П’ятьорку ему предварітєльно, даби краснорєчіє вазбудіть.

На Михайлюка кинулися три вояки, повалили, присунули до стола, й шомпол блиском цвьохнув у повітрі.

Маса глухо вжахнулась. Мною затрясло, забило дух.

– Народ… браття! Що робиться? – запитався, пробиваючись крізь натовп. – Чи за татар ми живемо? Таж мусить бути суд і слідство. Як можна катувати невинних? Найдіть злочинця і карайте судом правим. А не всіх насилуйте, бо як на вас усі повстануть, то…

– Как?! – випростувавшись, узявся в боки офіцер. – Откуда сей малакосос? Связать єво і на повозку.

Сход заворушився.

– Та за що хлопця брати? Що правду ріже? – несміливо, а далі все грізніше.

– Що це за право? І то мовчати? Це така свобода? Скільки їх, а ну то давай…

До мене кинулись вояки, а їм нарід загородив дорогу.

– Не дамо знущатися. Яким це правом? Ми й за царя такого не видали, – крикнуло зразу кілька голосів.

Сход загудів ще грізніше.

Але офіцер розвіяв сміливість.

– Команда, – закричав несамовито і бахнув з револьвера. – В ружйо! Акружіть бунтарей!

Вмить сход був оточений. Мене вхопили дужі руки й повели до повозки, де стояв напоготові кулемет.

Розправа кінчилася спокійно. Покірне ще тоді наше село погодилось дати 25 тисяч, загін виїхав з села й мене узяв до міста.

У комендатурі служив знайомий офіцер Чайковський. Неприємно йому стало, коли довідався, за що мене забрали.

– Не бійся. Вечером будеш удома.

Під вечір випустив мене на подвір’я, ніби на прохід, і шепнув:

– У штахетах он діра. Гайда й щоб духу твого не чути було в місті.

За тиждень я – студент Державного українського університету. Тут повівало іншим духом. Гетьманату ніхто з українства вже не підтримував. А певного ранку Київ приймав радісну новину: Директорія проголосила повстання.

Защеміло серце, коли з-за Київа доносилась гарматня канонада. Заворушилось українство міста: таємні збори, перехід за фронт, агітаційна література, розклад ворога, головно німців.

Одного вечора з пакою відозв «До німецьких вояків та старшин» біг я на Тургенівську вулицю, де стояв німецький полк, що мав завтра виступати на позицію. Перша моя підпільна спроба. Терпко билось серце, як підходив до будинку № 12. Стоїть вартовий. Не смію підступити. Пройшов раз повз нього, глянув у суворе обличчя. Війнув по тілі морозний ляк. Пройшов у друге, пригадуючи німецькі фрази. Вийшов з помешкання вояк. Я за ним:

– Lieber Kamerad, – тихо й несміливо. – Bitte, – подав кілька проклямацій і далі.

Втішений удачею, перебігаю вулицю: на другому боці трьох.

– Bitte sehr, meine Неrren, lesen sie. – Беруть здивовано й вдивляються, я далі. Відважився, підступив до вартового й витяг цілий жмут. Залишилась ще пара метеликів. Підбігаю з останньою: – Bitte! – Вхопив і до світла ліхтаря.

– Halt! – крикнув, підбіг до мене. – March mit mir.

Переляканий вщерть, опинився в комендатурі. Там довгенько радились, сварились, видно, кілька старшин, і врешті випустили. Щасливий удвічі летів я додому.

Ще