Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

сум, наче в шпитальнім шатрі зі вмерлими. Від найменшого коливання вітром воно гасло.

Староста наказав «встать», пройшов два рази й вибрав двох днювальних, двох кашоварів і став повчати. І тут вимагалось категоричного послушенства: людина повинна стати автоматом – виконавцем того, що накажуть, без найменших роздумувань.

Надокучило нам слухати його науки. Дехто мостився лягти. Староста помітив і зразу виявив обличчя «захисника» наших інтересів.

– Старік! Чаво разльогся. Відіш, что начальство гаваріть. Встать, таку твою…

– Та доки його молоти? Спати час, тиждень цілий не…

– Что? Ти мне будьош… Стать на целую ноч у входа. Жіво…

Ні «старік», ні багато з нас не знали, чи справді ставати, чи є за що й чи староста таке велике начальство. Але «захисник наших інтересів» за плечі потягнув дядька до виходу.

– От вам товариш і захисник, – констатували в темноті. – Зближається з першого дня.

– Я вас, хахли, научу дисціпліни. Кто будєт свайо показивать, – скручу в мєтьолку. Ето вам нє в Допрє, а в Усєвлонє. Кто нє ісправітся, тому отсюда жівим нє вийті. Зарубі ето сєбє каждий в башкє.

Увійшов конвоїр.

– Вніманіє! Єсть свєдєнія, что многіє дєнєг нє сдалі. Сдать сейчас все савєтскіє дєнгі старосте. У каво обнаружім, – пеняй на себя.

Стали здавати. Слідом за цим почався обшук не знати чого, ще суворіший, ще дбайливіший, як попередні. Шукали в речах, у кишенях, шапках, чоботях, холявах, у рубцях, навіть у вухах. Забирали пояси, ножики, голки, підтяжки та інші речі, що їх «можно прімєніть в дєло», як казали конвоїри.

Лягали спати десь опівночі. Бодай би вороги наші весь вік свій так спали. Безперестанне обертання з мокрого боку на холодний: вкриєш голову – ноги дубіють; хочеш нагріти ноги – в голову, шию дує. Що півгодини зривалися й загрівались по снігу та коло печі. Скільки прокльонів тієї ночі післало шатро на адресу ГПУ, то щоб бодай міліонова частина їх здійснилася…

А піч байдуже горіла, нікому не шкодячи. Лиш три-чотири люди побіч неї відчували її та й то, хто зна, чи не краще без неї, бо перед нею пече, а позад неї морозом проймає. Прокидались з інеєм та ледом на голові.

Довго пам’яталась та перша ніч. Навіть у снігу під шатром було якось спокійніше: не так дуло, однакова температура.

Далеко до ранку прокидались від старостового крику:

– Сривайсь бистро. Днєвальниє за хлебом, за кашей. Расбітся па десятку і видєліть дєсяточних. Бистро, как пуля.

Виснажене тіло просилося сну, відпочинку, та грізний голос над ним завладав. Вставали, наче скатований на дванадцяті з черги тортури. День починався, – перший день з численних, навіки в пам’яті зафіксованих усевлонських днів нелюдської праці й терпінь.

Днювальні принесли хліб, печений, Бог зна коли, а щонайменше три тижні тому. Дорогою він заледенів, як камінь, став. Днювальні рубали його сокирами на десятки, а десяточні перерубували на пайки по 500 гр. Ми збилися коло пайок. Хотілось якнайскорше одержати, щоб хоч трохи обігріти. Обступили піч, як комашня. На ній зашкварчали, затріскотіли десятки пайок, наліплені зі всіх боків.

– Дорогу, дорогу, – несли в бочках кашу для десятків. – Повернись, – гукнули коло самої печі.

Один парубчак незручно повернувся, поховзнувшись на долівці (в снігу), і впав грудьми на піч. Вона зрушилася з місця, комин випознув з діри й повалився на тих, що гріли пайки. Крик, шамотня – і вмить всі одлетіли, хто з попеченим вухом, лицем, хто з обсмаленим волоссям.

А бідний парубчак, обпікши руки до печі, не міг піднятися з долу (снігу). Частина комину, відскочивши з плечей тих, що повтікали, впала на нього. Він закричав, засовався. Не стямилися зразу, як рятувати. Аж десяточний, що ніс кашу, вилив з бачка й відкинув комин ногою. На парубкові горіла одежа, добирало до голови.

– Снігу, снігу, – закричали.

– Одежу рвіть!

– У сніг його, на двір!..

Витаскали на двір і вкинули у сніг, вкривши з головою. Від цього знявся великий дим.

Прибіг вартовий конвоїр, а за ним старший охрани Шібанов. Нас загнали в шатро, а за 10 хвилин і парубка внесли. Він дригонів дрібним трясом.

– Вніманіє! – обізвався зі входу Шібанов.

– Катєгоріческі запрещаю сушіть, грєть что би то ні било і вообще стоять возле п’єчкі. Днєвальниє і староста! Слєдіть за етім. Дальше: замечается хаждєніє по двору. Пріказ такой: На двор із палаткі вихадіть запрещається. Оправляться дньом па два, вєчером-ночью па адному. Днєвальниє! Слєдіть за ісполнєнієм. Виваді на развод, – наказав старості.

– На развод, жіво. Бросай усьо, бистро, как пуля, – закомандував староста.

До «пулі» нам далеко. Зморені й невиспані, ми ледве сунули. Виладнавши, староста нагадав, що вчора його «опозорілі», і почав навчати, як треба з начальством вітатись. Він генеральським урочистим тоном з притиском вигукував «Здравствуйте, первая рабочая рота», а ми, як слабо тресовані півні, повторювали «Здрастуй-тє». Лиш кілька раз вийшло в нас «подходяще», а більше «нікчему, как дохлиє криси». Треба ще «подрепетіроваться».

Прийшов дижурний по пункту (один з конвоїрів), привітався по-військовому, перелічив нас і представив того, що вчора кермував будовою шатра.

– Ето ваш рукраб[56]. Слушать єво распоряженій безпрєкасловно.

Рукраб не мав військово-начальницького вигляду, говорив звичайно, без відтінку наказу. Столярів виділив праворуч, теслярів ліворуч, записував, розпитував і відправляв до шатра. Далі оглядав некваліфіковану силу. Її було найбільше – все селяни, хлібороби. Познайомившись з робочою силою, рукраб сконстатував, що склад пункту дуже поганий: нема фахівців, – ані одного столяра першої руки, а це найголовніше.

Опівдні староста скомандував: 50 чоловік, виходь. Кожний з нас думав, що він у цих 50 не входить, тому ніхто не виходив.

– С калачом вас просіть? – і пролунала перша, звернена до всіх, лайка. – Начіная от вихода, сривайсь в адну секунду 50 челавєк пулей…

Вийшли, стали по два, перелічились, ступили десять кроків ліворуч, одержали лопати, і початок «ісправітєльності» зроблено. Командував сам староста:

– Вот вам урок (приділ): до вечера ачістіть двор для развода. Скореє сделаете – раньше в палатку пайдьотє. Саботіровать захатітє – ночью работать заставлю.

«Саботіровать» не було рації. Слідом за нами вивели партію з ломами й заступами «потребник» за шатром копати, а другу на низ до криниці стежку прочищати. Всі мали до діла зі снігом. Навіяло його тут товстющі верстви: на рівнині по пахви, на низинах, ярах – по кілька метрів. Не дивина, що топляться люди, коні. Піти кудись, чи поїхати – треба раніш дорогу пробити.

За дві години інтенсивної праці навалили ми кругом шатра чотирьохметрову стіну, якої нікому не пройти, – не треба й ґратів.

Ґрати можна перепиляти, перескочити муровану стіну, вал – і дай Боже ноги. Снігова ж стіна міцніша: за нею міліони таких стін на тисячі кільометрів – з медведями, рисями, вовками, з дикою природою.

Темно було, як докидали останню кучугуру. З непривички я наробився за тринадцятьох дурних, аж боки боліли. Не хотілось їсти вдимленої каші, сонний виходив на провірку,