Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

— Співчуття! Співчуття! — скипіла Ейлін озираючись. — Не тобі про це бовкати! Хіба я не співчувала тобі, коли ти сидів у в’язниці? Ні? Й ось що я за це отримала. Так, поспівчувала... Щоб ти потім у Чикаґо плутався з різними повіями — всілякими стенографістками та дружинами музикантів! Ти мені також, мабуть, співчував, коли дурив мене з тією особою, що лежить у сусідньому покої!

Ейлін провела руками по талії та стегнах, пригладжуючи жакет, поправила його на плечах, одягла капелюшок і накинула шалик. Вона вирішила нічого із собою не брати і завтра послати Фадетту за речами. Але Ковпервуд не відходив, домагаючись свого.

— Ейлін, — знову озвався він, — зрозумій, що ти робиш дурницю, страшну дурість. У тебе немає для цього зовсім ніякої причини. Ти кричиш на весь будинок, соромиш нас перед сусідами, влаштовуєш тут бійку, а тепер ще й маєш намір зі скандалом піти. Це ж жахливо. Не хочу, щоб ти губила і себе, і мене. Адже ти мене ще кохаєш. Сама знаєш, що це так. Багато що ти напатякала зопалу і сама в це не віриш. Не можеш вірити. Адже не думаєш же ти справді, що я розлюбив тебе?

— Любив! Розлюбив! — знову розлютилася Ейлін. — Що ти тямиш у коханні! Хіба ти хоч колись любив, низька ти людино? Я знаю, як ти любиш. Колись, правда, я думала, що дорога тобі. Дурня! Тепер бачу, як ти мене кохав! Не більше, ніж усіх інших, ніяк не більше, ніж цю діжечку Риту Солберґ — гадину, брехливу, підлу тварюку! Або цю миршаву стенографістку, Антуанетту Новак! Кохання! Тобі навіть і слова такого не збагнути!

Але тут спазм перехопив їй горло, жінка схлипнула, й очі її від злості й образи наповнилися слізьми. Ковпервуд помітив це і, сподіваючись використати її хвилинну слабкість, наблизився до дружини. Він і справді був засмучений і хотів пом’якшити її серце.

— Ейлін, — благально сказав він, — навіщо ти все це кажеш із такою злістю? Не треба бути жорстокою. Я не такий уже поганий. Будь же розсудлива. Заспокойся.

Френк простягнув до неї руку, але Ейлін відскочила від чоловіка.

— Не чіпай! — крикнула вона, тремтячи від шаленства. — Не торкайся мене! Не підходь! Все одно піду від тебе! Ні хвилини більше не залишуся в одному будинку з тобою і твоєю коханкою. Іди до своєї прекрасної Рити, живи з нею, якщо тобі так забаглося. Адже у вас є навіть квартира на Північній стороні. Мені тепер це байдуже. Ти вже, звісно, бігав до неї в сусідню кімнату, втішав цю мерзотницю! Господи! Чому тільки я не вбила її! — й Ейлін раптом рвонула комір жакета, який безуспішно намагалася застебнути.

Ковпервуд був вражений. Такого вибуху він від неї не очікував, не вважав її на таке здатною. Чоловік не міг не захоплюватися нею. Однак її образливі нападки на Риту, її закиди в непостійності та нерозбірливості на його адресу зачепили Френка за живе, і роздратування чоловіка вилилося в словах, про які він тут же пошкодував.

— На твоєму місці, Ейлін, я не став би особливо засуджувати моїх коханок. Власний досвід мав би... — але тут Ковпервуд затнувся, втямивши, що припустився непростимої хиби. Згадка про минуле Ейлін зіпсувала всю справу. Вона здригнулася, випросталася, в очах її відбився душевний біль.

— Так ось як ти розмовляєш тепер зі мною! — сказала вона глухо. — Я знала, що так буде. З самого початку знала! — і, відвернувшись до високої скрині, заставленої срібним туалетним приладдям, пляшечками, щітками, футлярами з коштовностями, лягла на неї грудьми, опустила голову на руки й заридала. Ця крапля переповнила чашу. Він ставить їй у докір її безрозсудне дівоче кохання до нього!

— О-о! — схлипувала вона, здригаючись від судомних, невтішних ридань.

Френк підійшов до дружини. Він був щиро засмучений.

— Ти мене не так зрозуміла, Ейлін, — намагався він пояснити. — Я зовсім не те хотів сказати, зовсім не в цьому сенсі. Ти сама мене на це спровокувала, я ж і не думав дорікати тобі. Так, ти була моєю коханкою, але хіба я через це менше любив тебе? Навпаки! Ти сама знаєш. Вір мені, Ейлін. Я не брешу. А ті історії... Яке ж може бути порівняння з тобою... Це так все несуттєво, запевняю тебе...

Ейлін із огидою від нього відсторонилася, і Ковпервуд, помітивши це, змішався та замовк. Глибоко шкодуючи про допущену помилку, він відійшов на середину кімнати. А в Ейлін між тим гнів, що вже було почав згасати, спалахнув із новою силою. Як він сміє!

— Так ось як ти розмовляєш зі мною! — повторила вона. — Після того, як я всім заради тебе пожертвувала! Після того як я два роки плакала і чекала тебе, коли ти сидів у казематі? Коханка! Ось нагорода за все!

Погляд її впав на скриньку з коштовностями, і, згадавши про дарунки, які Френк робив їй у Філадельфії, Парижі, Римі, тут, у Чикаґо, вона відкинула кришку і, захопивши жменю коштовностей, жбурнула їх йому в обличчя. Намисто та браслет із зеленого нефриту в тонкій золотій оправі з фермуаром зі слонової кістки. Матово блиснула у вечірньому освітленні низка перлів, усі зернини намиста були одного кольору й однієї величини. Купи перснів і брошок із діамантами, рубінами, опалами й аметистами. Смарагдове намисто, діамантова діадема — всі прикраси, які він колись із любов’ю вибирав для неї у ювелірів і з радістю дарував. Вона кидала їх із гарячковим шаленством, персні, брошки, браслети потрапляли Ковпервудові в голову, в обличя, в руки і розсипалися по підлозі.

— Отримуй свої дарунки! На тобі! На! Тримай! Нічого мені твого не треба! Не хочу тебе більше знати! Нічого не хочу твого! Слава Богу, у мене є свої гроші, якось проживу! Ненавиджу... зневажаю... не хочу тебе більше бачити... О! — вона зупинилася, не знаючи, що б іще такого сказати йому, але, так нічого і не вигадавши, стрімко вибігла з кімнати.

Ейлін уже пробігла коридор і спустилася зі сходів, коли Френк, отямившись, кинувся за нею.

— Ейлін! — крикнув він. — Ейлін, повернися! Не йди, Ейлін!

Але вона побігла ще швидше. Парадні двері розчахнулися і з грюкотом зачинилися. Жінка опинилася на темній вулиці, її очі