Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

застилали сльози, серце готове було вискочити назовні. Так ось який кінець її юного кохання, початок якого був таким чудовим. Він її і в гріш не ставить, вона всього лиш одна з його коханок. Кинути їй в обличчя її минуле, щоб захистити іншу жінку! Сказати їй, що та нічим не гірша за неї. Цього Ейлін була не в змозі винести. Жінка поспішала, трусячись від ридань, і присягалася ніколи більше не повертатися, ніколи більше не бачити Френка. Але той уже біг за нею. Хоч мало рахувався він із поняттями моралі й обов’язку, та все ж не міг допустити, щоб так обірвалися його стосунки з Ейлін. «Вона кохала мене, — казав собі Ковпервуд, — і всі дари своєї відданості та пристрасті поклала на вівтар цієї любові. Надто вже це було б несправедливо. Треба її втримати». Френк нарешті наздогнав Ейлін і зупинив під темним склепінням похмурих осінніх дерев.

— Ейлін, — ніжно сказав він, обіймаючи її за плечі, — Ейлін, люба, це ж найчистіше божевілля. Ти не при своєму розумі! Що ж це таке? Не йди! Не залишай мене! Я тебе кохаю! Невже ти цього не бачиш, не хочеш второпати? Не біжи від мене і не плач. Адже я тебе кохаю, ти це знаєш, і завжди буду любити. Повернись, Ейлін. Ну, поцілуй мене. Я виправлюся. Чесне слово, виправлюся. Ти тільки випробуй мене і побачиш. А тепер повернімося, гаразд? Повернімося, моя дівчинко, моя Ейлін. Прошу тебе!

Вона поривалася піти, але він стримав її, гладив плечі жінки, волосся й обличчя.

— Ейлін! — благав він.

Вона виривалася, але чоловік обійняв дружину і міцно притис до грудей. Тоді вона відразу затихла і тільки зрідка слабо схлипувала, відчуваючи одночасно і горе, й якусь болісну радість.

— Не хочу! — твердила вона. — Ти не любиш мене більше. Пусти!

Але Ковпервуд не відпускав, вмовляв, і, нарешті, уткнувшись головою йому в плече, як це бувало раніше, вона сказала:

— Тільки не сьогодні. Не змушуй мене. Не хочу. Не можу. Я переночую в місті, а завтра, може, й приїду.

— Тоді підемо разом, — з ніжністю сказав Ковпервуд. — Це, мабуть, нерозумно. Мені слід було б подбати про те, щоб запобігти скандалу. Але я піду з тобою.

І вони попрямували до станції конки.

20. Людина та надлюдина

Хоч як це прикро, але треба зізнатися, що більшість любовних союзів не витримує натиску життєвих штормів, і тільки справжнє кохання — це повне органічне злиття двох істот — здатне протистояти всьому, але саме воно зазвичай закінчується трагічною розв’язкою. Рита Солберґ, так палко, здавалося б, закохана в Ковпервуда, все-таки була не настільки зачарована ним, аби жахливий удар, завданий її самолюбству, не витверезив жінку. Яке ганебне викриття, який смішний і жалюгідний крах усіх її даремних розрахунків і планів, яке невміння передбачити наслідки! Все це було абсолютно нестерпно! Думка про те, як легковажно та безтурботно потрапила вона в пастку, розставлену їй дружиною Френка, про те, що вона дозволила цій жінці зробити з себе посміховисько, змушувала Риту лютувати. Ця Ейлін — просто груба тварюка! Відьма! Та обставина, що кулаки пані Ковпервуд виявилися куди міцнішими за її власні, не дуже засмучувала пані Солберґ, — скоріше вона побачила в цьому доказ своєї моральної переваги. Але хоч як би там було, а обличчя у неї — в синцях і саднах, наче у п’яного бешкетника, і від цього точно можна було зійти з розуму! Того вечора в лікарні на Лейк-Шор, куди її помістили, у неї було тільки одне бажання: поїхати, податися кудись подалі та забути про все. Вона не бажала більше бачити Солберґа, не бажала більше бачити Ковпервуда. До того ж Гарольд Солберґ, караючись ревнивими підозрами, вирішив будь-що докопатися до істини і вже чіплявся до Рити з запитаннями: з якого це дива пані Ковпервуд заманулося раптом накинутися на неї з п’ястуками, яка могла бути цьому причина? Втім, коли доповіли про Френка, він відразу знизив тон. Підозри підозрами, а сваритися з цим чоловіком йому аж ніяк не хотілося.

— Я безмірно засмучений усім, що відбувалося, це так сумно, — стрімко входячи в приміщення, промовив Ковпервуд. Самовладання і тут не покинуло його. — Я ніяк не припускав, що моя дружина схильна до таких дивних нападів. Добре ще, що я встиг вчасно. Прошу вас обох прийняти мої найщиріші співчуття. Сподіваюся, пані Солберґ, що ви не дуже постраждали? Якщо я можу бути чимось корисний вам або вам, — із виглядом повної готовності він зиркнув на Гарольда, — повірте, охоче зроблю все, що в моїх силах. Мені здається, що пані Солберґ варто було б зараз поїхати кудись відпочити. Я з радістю візьму на себе всі витрати.

Солберґ мовчав, похмуро насупившись і міркуючи, його душила злість. Рита, котра з появою Ковпервуда дещо збадьорилася, але аж ніяк не повернула собі звичної душевної рівноваги, з тривогою чекала, що буде далі. Боячись, як би між чоловіком і Френком не розігралася якась потворна сцена, вона поспішила заявити, що почувається вже значно краще і скоро зовсім одужає. Вона нікуди не хоче їхати, але зараз вважає за краще залишитися насамоті.

— Усе це дуже дивно, — похмуро зауважив Солберґ, порушивши, нарешті, свою мовчанку. — Не розумію, я нічогісінько не збагну. Чому ваша дружина дозволила собі таку витівку? Чому дозволила собі кидати такі слова? Ми були кращими друзями, і раптом вона накидається на мою дружину та кричить казна-що!

— Запевняю вас, любий пане Солберґу, що моя дружина просто була неосудною в ту мить. У неї і раніше траплялися подібні напади, правда, не в такій різкій формі. Зараз вона вже оговталася й абсолютно нічого не пам’ятає. Але, може, перейдімо до приймальні, якщо у вас є бажання продовжити цю розмову? Вашій дружині потрібен зараз повний спокій.

Причинивши за собою двері, Ковпервуд продовжував із вражаючим спокоєм:

— Так ось, любий мій Солберґу, що, власне, можу я вам ще сказати? Моя дружина, без усіляких на те підстав, дозволила собі образити вашу дружину і навіть, соромно зізнатися, завдала їй серйозні каліцтва. Повторюю: я глибоко про це шкодую і запевняю вас, що пані Ковпервуд — жертва якоїсь жахливої мани. Що ж тут можна вдіяти? Мені здається, нам