Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

Ну і становише! Гарольд ціпенів, не знаючи, на що зважитися. Він і сам був не без гріха. Рита не раз дорікала йому в невірності. Від злості він напнувся, як індик, і, нарешті, його прорвало.

— Вам легко так казати, пане Ковпервуд! — зухвало почав він. — А як мені? Яке моє становище? Я дотепер не знаю, що мені про все це думати. Все це надзвичайно дивно. А припустімо, що ваша дружина сказала правду? Припустімо, що моя дружина і справді плуталася з кимось? Ось що я хочу з’ясувати насамперед. А якщо це так? Якщо вона справді... тоді... тоді я... Я навіть не знаю, що тоді зроблю. Я — людина відчайдушна...

Ковпервуд ледь стримав посмішку, хоча йому й було не до сміху. Солберґ був йому не страшний, але Френк боявся розголосу.

— Ось що, любий мій, — сказав він, кидаючи пронизливий погляд на музиканта. Ковперуд вирішив хапати бика за роги. — Мені здається, що ви самі перебуваєте в доволі делікатному становищі, й, якщо тільки вся ця історія вийде назовні, ваше особисте життя стане предметом розмов і пліток нітрохи не менше, ніж моє чи життя пані Ковпервуд. Але ж, наскільки мені відомо, воно — далеко не бездоганне. Ви не можете очорнити вашу дружину, не очорнивши разом із цим і самого себе. Одне неминуче потягне за собою інше. Всі ми — не безгрішні. Я в такому випадку, безперечно, буду змушений довести неосудність пані Ковпервуд. А мені зо­всім не важко таке зробити. А ось якщо у вас у минулому не все гаразд, це миттєво стане надбанням громадськості, майте на увазі. Якщо ви погодитеся забути про все, я не залишуся в боргу перед вами та вашою дружиною. Якщо ж, навпаки, ви вважатимете за потрібне здійняти гармидер і ця злощасна історія набуде розголосу, я не зупинюся ні перед чим, щоб захистити своє ім’я.

— Як! — закляк Солберґ. — То ви мені ще й погрожуєте? Хочете мене залякати, коли ваша власна дружина каже, що ви плутаєтеся з моєю? І ви смієте базікати про моє минуле! Ось це мені подобається! Ну, ми ще подивимося! Що ж таке вам про мене відомо?

— А ось що, пане Солберґу, — спокійно відповідав Ковпервуд. — Я знаю, наприклад, що ваша дружина вже давно не кохає вас, що ви жили за її гроші, що у вас було шість чи сім коханок за останні шість чи сім років. Пані Солберґ довірила мені як банкіру вести її грошові справи, і я за допомогою нишпорок уже давно отримав відомості про ваші зв’язки — про Енн Стелмак, Джессі Ласку, Берті Різ, Джорджі дю Койн... Чи варто продовжувати? Крім того, у мене є деякі ваші листи.

— Так он воно що! — вдарив об поли Солберґ, уникаючи спрямованого на нього пильного погляду Ковпервуда. — То ви таки плуталися з моєю дружиною? Отже, це правда? І тепер погрожуєте мені, зводите наклеп на мене! Хочете мене залякати? Ось це спритно! Ну, ні! Ви ще побачите, на що я здатен. Стривайте, я проконсультуюся з моїм адвокатом. Тоді подивимося, що з того вийде!

Френк дивився на нього з холодною злістю. «Який віслюк!» — думав він.

— Прошу мене вислухати, — і, підштовхнувши Солберґа до сходів, Ковпервуд змусив його спуститися у вестибюль, а потім вийти на вулицю, тьмяно освітлену мерехтливим світлом двох газових ліхтарів, що гойдалися на вітрі перед будівлею лікарні. Тут розмова могла відбуватися без свідків. — Бачу, що ви все ж таки хочете влаштувати скандал. Хоч я і запевнив вас чесним словом, що вся ця історія — суцільна нісенітниця, вам цього не досить. Вам неодмінно хочеться її роздмухати. Ну що ж, чудово. Припустімо на хвильку, що пані Ковпервуд жодним чином не втрачала розуму. Припустімо, що все, сказане нею, — правда, що я справді мав стосунки з вашою дружиною. Що далі? Що ви можете зробити?

І він із холодною насмішкою втупився в Солберґа. Той знову скипів.

— Як! — мелодраматично вигукнув він. — Та я вб’ю вас, ось що я зроблю! І її вб’ю. Влаштую страшний скандал. Якщо тільки дізнаюся, що це правда, ви побачите, що буде!

— Так, так, — похмуро буркнув Френк. — Я це припускав. Що ж, я вам вірю. Я навіть запас дещо, коли йшов сюди, щоб у будь-який момент бути до ваших послуг, — і він витяг із кишені два невеликих револьвери, які завбач­ливо прихопив із дому. Стволи їхні блиснули в темряві.

— Ось, бачите? Я врятую вас від необхідності ламати собі голову, докопуючись до істини, пане Солберґ. Все, що сказала сьогодні пані Ковпервуд, — правда, від першого до останнього слова, й я чудово усвідомлюю, які наслідки матиме і для вас, і для мене це визнання. Пані Ковпервуд не божевільніша за мене чи вас. Ось уже більше року я зустрічаюся з вашою дружиною в одній квартирі на Північній стороні, але тільки ви ніколи не зможете цього довести. Ваша дружина не любить вас, вона кохає мене. Тепер, якщо маєте намір мене вбити, — ось револьвер, — він простягнув зброю Солберґу. — Я до ваших послуг. Якщо вже мені судилося померти, то я спробую і вас спровадити на той світ.

Френк вимовив ці слова таким рішучим, таким крижаним тоном, що Солберґ, хвалько, але боягуз у душі, побілів від страху. Як і кожній здоровій тварині, йому зовсім не хотілося вмирати. Вигляд холодної блискучої сталі вселив у нього жах. Рука, яка вклала револьвер у його руку, була тверда та нещадна. Солберґ боязко, тремтячими пальцями стиснув було зброю, але суворий металевий голос, що звучав у його вухах, відняв у нього останню мужність. Ковпервуд із кожною миттю ставав усе грізнішим, Солберґу він здавався вже не людиною, а демоном. Не тямлячи себе від страху, скрипаль опустив руку, що тримала револьвер.

— Ісусе милий! — пробелькотів він і затремтів, як осиковий лист на вітрі. — Бачу, ви хочете мене вбити! Облиште мене! Я не бажаю з вами розмовляти. Хочу поговорити зі своїм адвокатом! З моєю дружиною!

— Ну ні, це вам не вдасться, — заперечив Ковпервуд. Він заступив Солберґу дорогу і, бачачи, що той усе ще прагне втекти, схопив суперника за руку. — Я вам не дозволю. Не маю наміру вбивати