Джейн Лоурен - Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен

- Так, а чому б ні? Це нагода гарно провести час з красивим хлопцем, - замріяно протягнула я.

- Он як… - надув губи він, задумавшись.

Поки Паркер не встиг мене спитати ще щось про Ніколаса, я змінила тему:

- А ти чому прокинувся так рано?

- Твій батько прийняв мене до себе на неповну роботу. Я маю допомогти йому з деякими фінансовими проєктами. Можеш мене привітати, сьогодні мій перший робочий день.

- Це ж чудово, вітаю. А як це на «неповну роботу»? - запитала здивовано я.

- Робота не більше п’яти годин.

- А, зрозуміло…

Я відвела погляд, задивившись на вікно. Така погода сонячна, не те, що вчора…

- Тільки мені пахне чимось горілим? – запитав Дейв, принюхуючись.

Бляха…

- Чорт, я ж забула про запіканку! - викрикнула я і кинулася до духовки.

На щастя, запіканка стала чорненька лише в деяких місцях, отже їсти можна. Якраз на нас двох вистачить. Я подала її на стіл і ми почали снідати.

- Всупереч тому, що вона у тебе згоріла, це все одно смачно, - сказав Дейв, смакуючи.

- Поправочка: не згоріла, а підгоріла! Але дякую, - сказала я, відчувши, як починають горіти мої щоки від такого простого компліменту.

Хлопець помітив це, і усміхнено відповів:

- Немає за що.

Тим часом приїхали батьки. Точніше, мами. Скоро вони зайшли до нас на кухню. Ми з Дейвом здивовано подивилися на них, чекаючи хоч якогось пояснення, і тоді моя мама сказала:

- О, дітки, добрий ранок, як ви тут? - запитала турботливо вона, поцілувавши мене у щоку.

- Ми добре, а де ви були? Що за світський вечір? – я почала розпитувати у неї деталі.

- Бізнес-партнер твого батька, Ані, влаштовував прийом у своєму новому будинку у Філадельфії. Позаяк дорога не дуже близька, ми вирішили перебути ніч там, - розповіла Емілі, а моя мама тим часом розглядала вміст каструль.

- Ясно. А де тато і Роберт? - знову питала я.

- Вони поїхали зразу на роботу. До речі, Дейве, вони просили передати тобі, щоби на дев’яту приїхав у офіс, - звернулася мама.

Паркер молодший кивнув.

- Добре, дякую, що попередили.

Мама усміхнулася йому у відповідь, а я запропонувала:

- Емілі, мам, ви поснідаєте з нами? Там ще залишилося трішки запіканки.

- Так, звичайно. Тільки треба переодягнутися спершу. Ця сукня так здавлює мої ребра, що я ледь дихаю, - відповіла та, а місис Паркер підтримала.

Як тільки вони вийшли, Дейв почав сміятись.

- Чому ти смієшся? – поцікавилась.

- Наші матері такі смішні, коли разом.

- Ти теж смішний зараз, і що? - сказала я і теж усміхнулася.

- І те, що це краще, ніж постійно бути сумним.

Хлопець поклав пусту тарілку в посудомийку, а сам підійшов до мене, і поцілував у щічку. Я аж застигла на місці від цього жесту.

- Я вже мушу йти, дякую за сніданок, – промовив він і поспішив у кімнату, щоби переодягтися перед роботою.

Тим часом я швидко прибрала за нами й теж піднялася до себе. Перед зустріччю з Ніком треба провідати Лію. Швидко вдягнувши чорні штани, білий светр і шкіряну куртку, я вийшла з дому. Дорогою купила для Лії дві шоколадки, її улюблений апельсиновий сік та декілька фруктів. Я дійшла до лікарні, і знайшовши її палату, зайшла до подруги. Вона лежала на ліжку не така, як вчора, але досі квола, дивлячись щось в телефоні. Біля її ліжка стояло безліч пакетів. Напевно до мене вона приймала всіх своїх родичів.

- Привіт, - промовила я, привертаючи її увагу.

Лія широко усміхнулася, побачивши мене біля дверей.

- Ані! Як добре, що ти прийшла. Я так скучила за тобою! - сказала вона, і міцно обняла мене, як тільки я підійшла.

- І я скучала! Я принесла тобі твоїх улюблених смаколиків, - сміючись сказала я, простягаючи їй у руки пакет.

- Дякую, моя дорога. Хоча, подивися, скільки всього я маю. Не потрібно було тратитися, я й так перед тобою в боргу…

Я захитала головою, перебиваючи її.

- Перестань, навіть не говори таке. Краще розкажи, як ти? Коли виписують тебе?

- Вже краще. Можливо завтра випишуть.

- Це круто! Все-таки вдома краще, ніж тут. А я навіть не знаю, як завтра буду сидіти на парах без тебе.

- Ох, мені так шкода, Ані… Але даю слово, на наступний тиждень я вже точно буду. Паралельно доведеться ходити до психолога після спроби... Ну ти розумієш. І після викидню також. Такі уже правила, - промовила сумно вона, і тяжко видихнула.

«Після викидню»… Досі усвідомити не можу, що Лія могла б скоро стати мамою, якби не такий фінал…

- Це лише на краще, Лі. І я буду частіше тримати з тобою зв’язок, щоби розважити тебе, - коротко сказала я, і поспішила змінити тяжку для нас обох тему. – Мені, до речі, теж потрібно тобі дещо розповісти.