Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

вітру – може, почує їхнє благання і звільнить від цих кайданів, од цієї стомлюючої повинності.

Густі меди сонця стікали на землю, тиша тонко дзвеніла у вухах, літо палало, кипіло й скипало, мов борщ, і все, що у нього варилося, клекотіло й бубнявіло, здавалося, не протримається й до вечора, почне репати, розлазитися, перетвориться на кашу і кудись потече, зоставивши пустку по собі, але ніч приходила й повертала втрачені форми і кольори, воскрешала запах і смак, щоб все починалось наново, і в цьому був якийсь прихований незбагненний сенс, справжньої природи якого не судилось нікому пізнати, бо тоді б надійшов кінець подиву.

А тим часом чиясь рука, може, рука самого серпня, керувала цією кухнею, розподіляла спеції, розмішувала вариво, і все те лише для однієї гості – осені, яка сяде, з’їсть і далі блукатиме голодна, невдоволена й сварлива.

Жити для осені, яка настане завтра. Ще вчора був травень, ця гілка була в цвіту. Він торкнувся її рукою – кілька яблук упало. Ліг на траву горілиць, підібрав яблуко і надкусив. Просто над очима розкрилася безмежна географія неба, континенти хмар з пошматованими берегами пропливали й щезали, натомість з’являлися нові, ще не відкриті й безлюдні, повні таємниць, дивочуйних звуків… Лежав і відчував, як холод піднімається з глибини землі, добирається до нього, проникає в тіло його і нагадує, що й він земля. Мов на підтвердження цього вистрілили з трави юні пагони малини і пронизали його одразу в кількох місцях, зелені вологі стебла вискочили з очей, з рота, з грудей і колін, залопотіли листочками, засвітилися ліхтариками ягід, а трава почала обростати його всього, ховати у свої хащі. І він уже трава. І дванадцять снів зійшлося, сіли півколом і раду радять про його долю.

Побачила його Марта в траві й усміхнулась. Здалося, що він хто й зна відколи тут лежить, а вона й не помічала. Може, це і є королевич-машкара, той самий, що ховався колись у пагорбі, а вона не здогадалась поцілувати і зняти чари. Мусить це зараз вчинити, поки не пізно, бо зникне, перетвориться в купу сміття, як тоді.

А кручені паничі з паркана:

– Не забудь – це твій останній шанс! Не зволікай! Поцілунок зніме закляття, і він зостанеться біля тебе, з тобою, в тобі… Не забудь!

А бджола:

– Тихенько, на пальчиках, Марто, підкрадешся до нього, на коліна станеш і побачиш в очах хмари, а між хмарами жайворонка, що перелітає з одного ока в друге. Підстав долоню, і жайворон сяде на палець, тоді очі заплющаться, і зможеш його поцілувати.

Вона так і зробила, сіла біля нього, подивилася в очі – там пропливали хмари і пурхав жайворонок. Долоня її розкрилась, наче лілея, і пташка сіла на палець, а очі його заплющились.

Ці вуста… Як я їх поцілую? Де мені взяти відваги? Я перша цього не зроблю.

– Марто! Не зволікай! – тихо-тихенько дзвіночки.

А якщо він розсміється? Якщо він не з казки? Чому я мушу бути відважніша за нього? Якби ті вуста я взяла на долоню й сховалась десь у глибині саду, то не боялася б поцілувати. Раптом – зловтішне хихотіння з-за спини. Озирнулася – скоцюрблена стара блекота шкірить ясна блідих пелюсток.

– Хе-хе, твій час проминув! Уже пізно! Бом-бом-бом! Твій час проминув!

Поцілунок втратив силу —вже твоїм не буде милий.Чарівниці заберуть,в замку чорному замкнуть.Бом-бом-бом!

– От бачиш! Ми ж казали, – дорікають кручені паничі. – Ти не встигла. Горе нам! Коли чарівниці за ним прилетять, то враз настане осінь, ми зів’янем і змовкнем. Горе! Горе!

А за ними й дзвіночки у плач, і ласкавець, і королиці, і заяча крівця… Все зілля ридало гіркими слізьми, тільки блекота раділа й наспівувала:

Буде осінь дощова – опадуть усі слова.На безлюднім пустирі,Ждуть на нього мочарі.Щезне він, як сизий дим,Пропаде і слід за ним.

Звідки-незвідки взявся кіт Чорної Маньки. Непомітно підкрався до блекоти, клацнув зубами і перекусив її при корені.

– Мняв! Привіт!

– А ти звідки взявся!

– Прийшов тебе провідати. Як ся маєш?

– Та нічого. А ти?

– І я нічого. Моя злість на тебе минулася. Все-таки ти виносила нам їсти. Просто було дуже шкода, коли ти палила усі ті коштовні речі.

– Які ще коштовні речі?

– Ті, що палила. Там були чудові меблі епохи бароко, інкрустовані перламутром крісла, різьблена шафа, перські килими, а яке там було рідкісне начиння! А ти все це у вогонь. Хіба ж так можна?

– Нічого подібного. Там були старі грати, місце яким на сміттярці. До речі, саме звідки й притягла їх моя тітка.

– Зі сміттярки?

– А звідки!

– А ти це називаєш сміттяркою? – Обуренню котика не було меж, він задер голову і гукнув: – Ваша величність! Ваша величність! Ви чуєте? Вона називає це сміттяркою…

Залопотіли крила, і чорний крук опустився біля ніг Марти.

– Карр! Я все чую, мій любий міністре.

– Кого ти називаєш міністром? – здивувалася Марта.

– Того, з ким ти щойно розмовляла.

– А хто ж тоді ти?

– Я король. І прошу зі мною на «ви». Твоя невихованість мене просто вражає. Де ти виховувалась?

– Там, де і ви, ваша величність.

– Це навіть не смішно. Досить цих розмов. Ми потребуємо твоєї допомоги.

– Зараз?

– Звичайно, зараз. Що за питання? А-а, ти боїшся покинути свого королевича? Не бійся, він спить.

– А як прокинеться, а мене нема?

– Доки ти не повернешся, не прокинеться. Пішли. Це недалеко!

Вони зайшли в глиб саду, і кіт сказав:

– Заходь.

– Куди? – здивувалася Марта, бо ніде не було видно жодного входу.

– В браму – куди ж іще. Ти не бачиш брами?

І кіт вказав на дупло старого горіха.

– Це ж дупло.

– Хе-хе, – похитав головою крук. – Якщо ти вважаєш, що це дупло, то заходь у дупло. Якщо ти вважаєш, що в дупло не заходять, а залізають, то залізь. Але це брама. Сперечатися з королем даремно.

– Чому я перша?

– Ти – дама.

Марта знизала плечима і полізла в дупло. В дуплі була суцільна темрява. Куди йти? Десь збоку шепіт кота:

– Тримайся за мій хвіст.

Дуже скоро вони опинилися на просторому лузі у дивовижних квітах. Сонця не було видно, та світло лилося з усіх сторін водночас, навіть з-під землі пробивалося його проміння і грало в краплях роси. Трава ясно-зеленого кольору сягала до пояса, величезні, з людську голову, півонії дихали гарячим полум’ям ароматів, обпікали обличчя, над квітами ширяли метелики, скапував мед на трави і грав золотом у сяйві. Вдалині височів замок із чудернацьки викривленими вежами, мури були хвилясті, наче відображені в озері.

– Впізнаєш нашу сміттярку? – з єхидством у голосі поцікавився котик.

– Нашу сміттярку? Це наша сміттярка?

– Що ж іще? Просто не кожному дано побачити, яка вона насправді. Тут усе діло, звідки заходити. Якщо з дупла – то сама бачиш, яка краса. А як з пустища, то нічого, крім величезної