Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

Ніби ти не знала, думає Марта.

– Мене звати Теодозія. Але всі кличуть Лялею. Не знаю чому, хі-хі.

Бачите, Ляля часом вміє кокетувати, їй дуже хочеться, щоб італієць зацікавився, чому її так кличуть. Вона б тоді висловила кілька припущень, з яких би він зрозумів, що вона зберегла не тільки цнотливість (духовну, звичайно, бо з тією іншою наша Ляля рішуче порвала ще років десять тому, але це між нами), а й дитячу безпосередність і наївність, яким таке залізобетонне ім’я – Теодозія – пасувати ніяк не може.

– Антось. Дуже приємно.

– І мені дуже приємно, – при цих словах на щоках Лялі спалахує рум’янець. – Дуже-дуже приємно. Я вам не перешкодила?

– Ну що ти, – відповідає Марта. – Сідай. Каву будеш?

– Трошки. Але міцну. Мені треба пити міцну. Щоб схуднути.

На її превеликий жаль, Антось не замахав руками і не вигукнув: «Що ви! Що ви! Яке худнути? Ви така тендітна, вам навпаки – поправлятися треба».

– А запалити можна?

Ляля виймає цигарки і до Антося:

– А ви курите?

– Часом.

– Я б так хотіла спробувати італійських цигарок.

– Я вже скурив. Маю тільки «Біломор».

– Ну-у, це не да-амські.

Вона затягується з таким млосним виглядом, наче має сама із димом вознестися під стелю і розплистися там – легенька і невловима.

– Іта-алія… – медово протягує, немов позіхає, Ляля. – Ах, як я тобі, Мартусю, заздрю… А ти посолодила?… Ти все це побачиш – Венецію, Фльоренцію, Рим, Неаполь… Анто-оніо, у вас нема бра-ата?

– Ні, нема.

– А товариш є в Італії?

– І не один.

– Слухайте, дайте йому мою адресу. До-обре?

– Добре.

– Чудо-ово. Ви йому скажіть: є там така дівчина Ля-аля. Не переплутайте – дівчина. Скажете – доктор. Він усе зрозуміє. Ви тільки не подумайте, що я за кавалером сохну. Ні, боронь Боже! Просто я хочу побачити Іта-алію. Ти знаєш, Мартусю, іду я вчора по центру і так знічев’я бавлюся коралями. У мене є справжні кора-алі. Я перебираю так пальчиками, перебираю, аж нитка – р-раз і обірвалася. Коралі розсипалися. Я в трансі. А за мною йшли три генерали і два полковники. І ти уявляєш – усі п’ятеро поставали на коліна та й ну коралі визбирувати! Я така була зворушена – ти собі не уявляєш. Ге-не-ра-ли! Оце галантність! І два полковники… Мартусю, ти знаєш, чого я до тебе прийшла?

– Ну?

– Поворожи-и мені. Ти знаєш, в мене зараз така партія вигідна – ц-ц-ц-ц! Викладач політехніки. Може, навіть професор. Пристойний, весь із себе такий – ну, слів нема. Одружений, правда. Двоє дітей. Але казав, що розлучиться. У нього жінка – ти б її бачила! Стебло. Натуральне стебло. Бюсту нема, стегна відсутні. Ні в яке порівняння зі мною. Він мені так і казав. Ви, каже, Ляля… Ми з ним на «ви». Ви, каже, божественні. У вас форми Венери з картини цього… як його… – Ляля запштрикала пальчиками і почала нервово кусати губи. – На «бе»…

– Боттічеллі?

– О! Він. Як тільки я це почула, записала собі, пішла в бібліотеку, знайшла того Боттічеллі, глянула – ти не повіриш!

– Що таке?

– Копія! Уявляєш? Ко-пі-я! Дивлюсь – мій автопортрет. Як жива. Правда, ця Венера гола-голісінька, як із лазні вийшла. Со-ромі-і-цтво… Я аж по-червоні-іла. Зустрічаю свого доцента і питаю: «На що ви натякаєте?» А він: «Ви про що?». – «Я про Венеру». А він: «Мені здавалось, я зробив вам комплімент», – «Нічого собі, – кажу, – комплімент. Як ви могли мене – дівчину! – до того ж цнотливу, до того ж постійно зодягнену, порівняти з Венерою, яка зовсім, до того ж з ніг до голови, – гола?!»

– А він?

– А що він? «А я, – каже, – просто уявив собі вас без одягу і вирішив, що ви викапана Венера». Ну, ти уявляєш собі? Звичайно, я зм’якла. Бачу, людина серйозна. Але сказала: «Надалі прошу мене голою не уявляти». Ось так.

– І ви посварились?

– Ні, ну що ти! Я просто дала йому зрозуміти, з ким має справу. Я правильно зробила?

– Тобі видніше.

– Антоніо, а в Італії яких жінок більше – тендітних чи пишних?…

– Більше пишних.

– Я так і думала. Мені треба в Італію. У вас там, правда, одні макарони. Але нічого. Я візьму з собою мішок гречки. Мартусю, ти мені поворожиш?

– Зараз нема як. Може, пізніше.

– Ну, добре, Мартусю, пізніше. То я піду?

Але ніхто її не затримав.

– Ну, то я пішла. До побачення, Антоніо, хі-хі. Я думаю, ми ще побачимось.

І Ляля зникає в дверях, наче пампушка в роті автора цієї оповіді.

– Ви що, й справді ворожите?

– Та де. Це Ляля вбила собі в голову, що я вмію ворожити. Колись знічев’я розкинула карти, і щось там збулось. А тепер вона спокою не дає.

– Знаєте, у вас щось є від ворожки.

Тут вони вперше всміхнулись одне одному. А мрія Лялі вийти за генерала так і не збулась, хоча Марта наворожила, що вона обов’язково дочекається свого принца. Ляля й досі його чекає. Ну от ви й упіймали мене на блюзнірстві. Адже від описуваних подій проминуло стільки літ, що панна Ляля перетворилася на бабусю. Куди вже їй до принців.

Та я, думаю, подібні історії повторюються. І зараз, коли я оце пишу, а ви у перерві між футбольними матчами і серіалами читаєте, сидить собі у вікні якась інша панна Ляля і визирає свого судженого. А ви, може, й щодня проходите повз це вікно і не помічаєте її погляду, не бачите сльози, яка скотилася з підвіконня і біжить за вами услід і гукає: озирнись! озирнись!..

А сонце її випиває…

І це все.

Розділ X. Зачароване королівство

Він вийшов на подвір’я і побачив літо. Серпень розкішних барв буяв довкіл нього, розхиляв обійми соковитої зелені, вростав у розпашілу землю і в прохолоду неба, в якийсь інший, нетутешній час, розкривав тайники і викочував зі спліснявілих печер дивовижні скарби, їхній запах одурманював, підносив і змушував кружляти легкою пелюстиною в тремтливому палахкочучому повітрі. Приречені на осінь метелики танцювали парами й поодинці, ловили свій останній мент з того короткого тривання, яке їм відпущено, бо той мент має бути прекрасним. Але ж прекрасне існує для того, щоб його пам’ятали і згадували, а їхня пам’ять так само приречена, і ці хвилини хмільної розкоші вже не зупиниш, вони тікають крізь пальці, немов пісок золотий, ніхто й руки не підставить, щоб їх врятувати, вони минаються, і цей танець минається, і все тече в свою осінь, і яким треба бути життєлюбом, щоб танцювати на порозі прірви!..

Це їхній останній день, і, можливо, танцюють вони для мене, щоб я пам’ятав і проносив з собою цей день і вчився у них, як любити цей світ.

Знесилено яблуні опустили гілки з повними пригорщами яблук і заклякли в мовчазній молитві до