Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

нетрадиційні прокльони бабуся Люцина проказувала, наче завчену напам’ять молитву, жодного разу не заникуючись і не роблячи пауз, а слухачі в такт кивали головами і безгучно ворушили губами, але з часом старість почала брати своє, і бабуся ні-ні та й затнеться, тоді чийсь послужливий шепіт випірне й нагадає продовження.

– А шлячок би тя ясненький трафив, ти бугаю, ти шьвиньо холєршька, файталахо анахтемшька, кунда лайдакувата, а бодай ти на кутні шьпівав, аби тя дідько вхопив та й на скали заніс, шоби ти не галасував, драбе кальварийшький, аби твоя пащека трісла, як вареник, щоб ти ші лайном вдавив, а дощівкою ші захлинув, мудю… е-е…

– …паршивий…

– …паршивий мудю, галашьвіта францувата, щоб тя холєра забрала, гунцвоте, тряшьчя твоїй матері, а мору на тебе нема, лайдаку, аби тя качка копнула, аби тя нагла червона з бурячками залляла, та й аби ти спух, як нитка!!!

Коли ж це замовляння вичерпувалося, будиночок враз перетворювався на мурашник, і всі енергійно хапалися за роботу. Лише одна особа не займалася нічим – панна Теодозія. Це була тридцятилітня молодичка, на яку покладалися великі матримоніальні надії, навіть бабуся Люцина поважала її, радилася у всьому, не кажучи вже про те, що не дозволяла й пальцем об палець вдарити.

Завжди сонлива, млосна і розм’якла, Теодозія поважно випливала в сад, клала своє здобне, пухке тіло на траву і засмагала. Сонце, правда, не приставало до неї, і вона завше залишалася білою або в кращому випадку рожевою, як молода свинка. Тіло її, немов тісто з родзинками, в якому бродять дріжджі, росло й наливалося, а купальник, як розпачливо не намагався втримати окремі його частини в рамках пристойності, все ж поступово здавав позиції і розходився по швах, тріскав і безнадійно тонув у свіжих складках тлущу, наче засмоктуваний трясовиною.

Теодозія терпляче очікувала жениха, а сімейка підтримувала у ній впевненість, що жоден чоловік не встоїть перед її чарами і налитим по вінця здоров’ям. Часом у ній прокидалася стурбованість, і вона починала скиглити: «О, я, здається, не на жарт розтовстіла, мені пора худнути». Оскільки ж пишнотілість Теодозії була гордістю і зразком добробуту всієї родини, то один з її братів негайно відряджався до міста в пошуках товстішої особи, а знайшовши, напружував усю свою фантазію і під будь-яким приводом заводив до себе на подвір’я. Коли ж Теодозія на власні очі бачила екземпляр хоч трохи пишніший, ніж сама, то хутко заспокоювалась і знову поринала в дрімоту, вимріюючи овдовілого генерала. В родині її кликали пестливо – Ляля, як колись у дитинстві, а що вона закінчила якесь там медичне училище, то сусіди називали її – дохтір Ляля, чим Теодозія дуже пишалася і ніколи не проминала нагоди, щоб не уточнити всоте, де вона вчилася, які мала оцінки, які чудові перспективи їй відкривалися і хто був біля її ніг або хто ще й зараз за нею сохне.

Новина про приїзд італійця облетіла Софіївку з неймовірною у таких випадках швидкістю. Бабуся Люцина особисто повідомила у неділю вранці Лялю, що з’явився потенційний жених.

– Ну що ви таке ка-ажете, – манірно заперечила Ляля. – Який жених? Він же до Марти приїхав, а не до мене.

– Лялю, не будь глупа. Він ще тебе не видів. Що таке Марта в порівнянні з тобою? О! – бабуся показала вказівний палець – кістлявий і жовтий. – А ти… не, ти до люстра підійди… Ну що?

– Та я вже в люстрі не вміща-аюся.

– То й файно! Люкс! Тоті італійці тіко таких і люб’єт! Ти що, того не знала? Та він як тебе вуздрит, то голову згубе.

О, дивітьші на неї – таке пишне, таке шьлічне, таке – йой! Була би-м хлопом, то би згибіла на мішьчі!

– Ай, та то ви ті’ко так ка-ажете.

– Та де тіко кажу? Бог ми шьвідок! Та ти така, жи тебе йно на порцеляні вимальовувати! Я молода була-м, то такі фест кобіта, але ти – то вже єньша пара ґальош. Добре-шь зробила, жи ші дотепер не віддавала.

– Не кажіть «гоп».

– Лялюшю, слухай, що я ті кажу, то нігди не пожалкуєш. Я вже-м шьтіко літ прожила, жи хлопа навиліт виджу.

Та вся гірлянда компліментів так піднесла самопочуття Лялі, що де й зникла сонливість, і вона з енергійністю, якою відзначаються всі товстухи перед появою на люди, заметушилася по хаті, підшукуючи відповідну сукню. Як на біду, жодна не могла ощасливити себе цією небуденною статурою і при надто рішучому поводженні починала несамовито тріщати. Ляля була в розпачі. Вся сім’я була в розпачі. Бабуся Люцина трималася обома руками за серце. Ледве вдалося знайти сукню, яка мала деякий запас, що дозволило її пороти й відпускати.

То був єдиний ранок, коли Франеве «ля-ля!» залишилося непоміченим. Ніхто не завмер, не вилаявся, і бабуся Люцина не сипонула горохом прокльонів.

Це так здивувало Франя, що він навіть припинив голитися і сторожко вслухався в тишу… Але нічого не почув. Тоді про всяк випадок лялякнув ще раз, намагаючись протягнути свій фальцет якнайдовше і якнайгучніше, і знову прислухався, висунувши голову з вікна. Але була тиша.

Третє «ля-а!» вже йому не вдалося, і тоді обійняла його така розпука і такий жаль гіркий, що на очах його проступили сльози, а рука із бритвою легенько ковзнула по горлянці і він відчув наскільки близько зараз наблизився до смерти. Адже він так звик до тих ранкових прокльонів, що тепер, коли не пролунали вони, відчув, як втрачає щось дуже дороге для себе, без чого не зможе жити.

Зрештою, те ж саме відчули і його сусіди, коли одного разу Франьо застудився і захрип. Ранок їхній почався, як і завше, в очікуванні того триклятого «ля-а!», а його не було й не було, і бабуся Люцина почала вже клясти просто так, аби якось виправити ситуацію, та це не помогло, її діти й онуки сновигали, мов сонні мухи, робота валилася з рук. Тоді бабуся Люцина не витримала і послала когось довідатися, що там сталося з Франем, а як почула, що він застудився, то почала гріти мед з молоком, набрала ще й сирих яєць, і сама понесла їх, і просиділа з півдня коло нього. Її турботи не пропали намарне – наступного ранку «ля-а» прозвучало.

Розділ IX. Ляля

Рипнула хвіртка, і Марта визирнула у вікно.

– О, до нас гості.

– Хто то?

– Ляля. Доктор Ляля.

– Що за одна?

– Сусідка. Це вже про вас почула…

Ввійшла Ляля, і в хаті одразу стало тісно. Недаремно ж і пан Суслик про неї казав: «Таку заки кругом обійдеш, то цигарку викуриш».

– Добрий день, Мартусю, – солодко щебече Ляля, і все її мармулядове тіло починає підніматися, пухнути і виливатися за