Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

вона готова догоджати йому все життя… Від думки цієї знітилася, бо ж так остерігалася далекоглядних планів, боялася сполохати цей приємний сон, що воліла всі свої почуття стлумити, заховати на самісіньке дно – треба бути холодною, ще холоднішою, ще холоднішою…

Зайве зазначати, що це їй не вдавалось. Ніколи не вдавалось.

Зняла покришку, і пара заклубочилася над налисниками – одні були світліші, інші темніші.

– Це з сиром, а це з чорницею. Налийте собі сметани. Може, ще цукру? Ось масло. Вам чаю чи кави? І я каву більше. З молоком?

Вона робить налисники такі ж, як і моя мама. Чому я, попавши сюди, постійно згадую маму? Цей затишок, ця кухня, запахи і все-все в хаті й у саду таке мені близьке, начеб я народився саме тут. Мені й зараз хочеться повзати в траві й ловити коників або лягти й дивитися крізь траву – стебла починають роздвоюватися і виростати, начеб це вже не стебла, а могутні падуби, й комашня у тих нетрях не комашня, а дивна звірина. Чому я все це згадую? Ось вона щось говорить, а що – не почув.

– Я питаю – чому ви не берете сметани?

– А… зараз візьму.

Щось не так. Чому він постійно такий замислений? Таке враження, начеб його щось мучить. Чи дуже серйозний?… Ми ще жодного разу не сміялися. Це тому, що все якось несподівано. Наче стіна поміж нами, не стіна – дротяна сітка. Бачимо одне одного, можемо торкатися руками, розмовляти, а все ж розділені.

Якби все було не так, а ось як: це не гість, а мій чоловік, і цей недільний ранок – один з багатьох, і все тече собі, як і текло, тихо, спокійно, він мій чоловік, а я його жінка, я можу взяти його за руку, можу поправити комір його сорочки, можу сказати: «Як я брала воду, то стріла Супрунову. Запросила в гості. Підемо?»; а він: «Умгу. А коли?» – «Казала на шосту». – «Там ще хтось буде?» – «Так. В неї уродини». – «А де ми подарунка візьмем? Будь-що дарувати не пасує».

Але що це не її чоловік, то розмова точиться трохи інакше.

– Як я брала воду, то стріла сусідку. Запросила нас у гості.

– Та-ак?

– Може, підем?

– Я н-не знаю… А коли?

– Казала на шосту.

– Там ще хтось буде?

– Так. В неї уродини.

– А-а…

– Чи ви маєте інші плани? – Це вона промовила таким тоном, який би мав показати її байдужість до того, чи він піде, чи ні, але вийшло штучно, і вона вирішила, що більше не буде прикидатися й маніритись, краще бути такою, якою є насправді.

– Та ні… Які в мене плани.

– То й добре. Там усі свої зберуться. Вам то, може, й не дуже буде цікаво.

– Та чого… Завше цікаво нових людей побачити.

– Я поприбираю, і ми зайдемо до вуйка Франя. Він малює картини. Попрошу в нього якусь для подарунка. На війні він втратив ногу, живе сам і цілими днями малює.

Розділ VIII. Царство Бузинової пані

Тут ми залишимо на деякий час наших героїв, щоб мати змогу зазирнути до одного зі станіславівських будиночків, де мешкав Мартин вуйко, і то не тільки тому, що Марта про нього заговорила, а й через те, що ось-ось має з’явитися особа, яка теж там живе, а ми про неї ще нічого не знаємо. Підозрюю, що ви собі думаєте в цю хвилину: от зануда, замість того, щоб переповісти свою історію по порядку, він скаче то вліво, то вправо, наче його джмелі кусають. Гм, і може, ви й маєте рацію. Але я балакун і така вже моя вдача, що не можу нікого обійти увагою, бо ще вітатися перестануть.

Хащі бузини оточували будиночок, бузина квітла й нудотно пахла, скликаючи до себе зграї дрібних мушок, кожен її листочок, кожна крихітна пелюстка випромінювала гнів і злість, ця есенція незрозумілої люті піднімалася вгору і прилипала до шиб, проникала в покої і задурманювала мешканців, ніхто з них не всміхався, лише роздратування світилося в очах і сухе буркотіння зривалося з вуст, наче це була не одна родина, а гурт людей, зведених з різних кінців землі й примушених жити вкупі, чужих одне одному і лихих на те примусове співжиття. Єдине, що їх об’єднувало, – це незадоволення присутністю Франя, хоч і він був далекою їх родиною.

Франьо мав окрему кімнатку, а заробляв на хліб тим, що малював лебедів та русалок і продавав їх на базарі. Такі мальовидла користувалися тоді великим успіхом, а що Франьо теє робив дуже вдатно, то ніколи не мав конкуренції. Фотографи замовляли у нього намальовану на дикті постать гусара з осиною талією чи тендітної панночки з парасолькою. Замість обличчя був отвір, куди бажаючі встромляли голову, знимкувалися й діставали повну торбу задоволення, особливо коли власна статура була втричі ширша од намальованої. Франя часто можна було бачити на ґанку, який перепоясував будинок, або у вікні за малюванням, або в саду, і завше дуже веселого, усмішка витанцьовувала на його обличчі, і всі отруйні флюїди, видихувані бузиною, відбивалися од тієї усмішки, наче від люстерка сонячні зайчики.

Ранок Франя починався з гоління, це був цілий ритуал, який виконувався розважливо і без поспіху. Саме так досвідчені господині готують обід. Франьо сідав на підвіконня, а поруч на столі розкладав нехитре причандалля, чіпляв лискучий ремінь на закрутку і заходжувався гострити бритву. Пізніше, збивши таку густу й пухку піну на обличчі, що воно ставало схожим на горб у снігових заметах, починав голитися до шиби, віддуваючи язиком щоку. Це видовище хоч і надзвичайно дратувало сусідів, проте ще не настільки, як його мугикання, яке поступово переходило в романсовий спів. Високе «ля-а-а!» зненацька обривало всі посторонки і випурхувало з його лудженої горлянки, змітаючи на шляху інші звуки й голоси, мов ураган. Всі вмить ціпеніли, наче воскові фігури, й оживали тоді, як ненависне «ля-а-а» затихало. А відповіддю йому був скрегіт зубів, короткий, мов сплеск, прокльон або ж багатозначне «ну!». Лише бабуся Люцина в такі хвилі розроджувалася бурхливим каскадом густої, як сметана п’ятдесятих років, лайки, мовби вважала, що ця повинність лежить саме на ній і вона мусить за кожного з численної сімейки викластися, таким чином рятуючи гонор усієї родини. Це теж був ритуал, і вся рідня чекала й уважно вислуховувала тую клятьбу, котра водночас вивільняла їхні душі з накипілої люті. В таку мить вони, либонь, здатні були перецілувати одне одного, стати птахами і ширяти під хмарами, ця мить їх неймовірно зближувала й ріднила міцніше, ніж будь-які родинні зв’язки, це була якраз та мить, про яку хочеться сказати: «Зупинись!» Свої