Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

то побачили великий гурт людей, що зібралися біля напівзруйнованої крамниці. Чи то яка бомба впала, чи що, бо одна стіна тої крамнички вщент розвалена. Серед людей було багато наших знайомих. Одні казали хапати чимскоріш мішки з цукром і пшоном та накивати п’ятами, інші перечили, мовляв, німці можуть вернутися, й тоді біда. Але останніх було мало. Отож люди кинулися до тих мішків та почали розтягувати. Серед них був і пан Суслик. Вигляд мав дуже кумедний – мало не вдвічі нижчий від своєї жінки, сухий і підсліпуватий, в одязі її першого чоловіка, який був здорованем хоч куди. Вже всі мішки повиносили з крамниці, вже почали думати, куди б з ними податися, щоб розділити порівну. Хтось за рогом знайшов перекинуту хуру з постріляними кіньми, хуру поставили на колеса й прикотили до мішків. Почали навантажувати, як раптом за нашими спинами почувся чийсь окрик.

Ми озирнулися й побачили німця, що націлив автомата. Він був ще зовсім молодий, худий, мов тріска. Стояв, розкарячивши ноги, й кричав щось по-своєму. Ми всі так і заклякли. Він вказав цівкою на стіну, ми одійшли під тую стіну і підняли руки, наче збираючись до якогось танцю. Німець ще щось кричав, і ми не розуміли, чого він хоче. Аж тут помітили нашого пана Суслика, який залишився біля хури. Він стояв наче вкопаний і дивився на солдата, примруживши очі й роззявивши рота.

– Пане Суслик! Йдіть сюди, бо він вас уб’є! – загукали жінки. – Пане Суслик, майте розум! То не жарти!

Але він не рушав з місця. Німець кричав і тряс автоматом, а пан Суслик спокійно дивився, наче бачив німця вперше.

– Пане Суслик, ідіть сюди! Не дурійте! – гукали, мов до глухого.

І несподівано він утнув таке, чого ми й не сподівалися. Він закричав до нас:

– Люди, та же нас багацько! Люди, не бійтеся! Ми зараз одберемо в нього автомата, й буде по всьому!

Цей пан Суслик з запалими щоками від недоїдання, цей пан Суслик, який за своє життя мухи не вбив, раптом утнув таку дивну річ, що ми аж сполотніли всі. Він, розумієте, ступив крок в напрямку німця.

– Він божевільний! – гукнув хтось із нас. Але він зробив уже другий крок.

– Люди, не бійтеся! От бачте – я не боюсь! Зара відберу в нього автомата. Ідіть за мною! Зара він буде в моїх руках.

Він робив кроки якось дуже дивно, перевалюючись усім тілом, витягнувши уперед руки, наче збирався впіймати дуже рідкісного метелика. Руки його тремтіли, і нижня губа теж тремтіла, а на чолі виблискували крапельки поту.

Хтось:

– Не стріляйте в нього! Він божевільний! Хто знає по-німецьки? Скажіть, що він вар’ят, може, це його врятує!

Але ніхто не знав німецької.

Їх розділяло вже кілька кроків. Пана Суслика трусило, як у лихоманці, але він все ж повільно наближався до німця, насувався на нього своїм дрібним тілом і говорив, говорив, говорив. Слова сипалися йому з вуст без усякого сув’язі, але він, очевидно, розумів, що мусить говорити, бо якщо перестане хоч на хвильку, то вмре зі страху. А німець чомусь зволікав, не стріляв, тільки трусив автоматом і тупав ногою, вигукуючи щось незрозуміле.

– Бачите, він боїться мене, – белькотів Суслик. – Ідіть за мною, зараз я заберу того автомата. Ще їден крок, ще два… Заберу його… Нікуди він не втече від мене… Сволота… Пшона тобі шкода? Задусишся! Я там траву всяку жеру, а тобі пшона шкода?… Нічого, ще каміння погризеш… Не втечеш від мене…

Він молов і молов безперестанку, звідки й ті слова бралися в нього…

– Він таки звар’ював, – проказала моя мама і затулила обличчя руками.

Всі передчували постріл, та пострілу не було. Замість пострілу мало щось все одно статися, щось рівносильне йому – в цьому були всі впевнені, але ніхто навіть не сподівався, що станеться якраз те, що сталося. Коли панові Суслику зосталося зробити ще крок-два до німця, щоб дотягтися рукою до автомата, як солдат зненацька заверещав таким надсадним, майже жіночим, голосом і відскочив назад. Він руками ухопився за голову і, мов ошпарений: «Найн! Найн!» – не перестаючи кричати, кинувся навтьоки. Біг вулицею, все ще тримаючись за голову, а крик його ляскав об стіни будинків, і тільки тоді, коли німець зник за рогом, всі повернули голови до пана Суслика й побачили, що він сидить на брукові. Однією рукою тримається за серце, другою сперся на каміння і плаче. Плаче, голосно гикаючи, як мала дитина. Піт градом котиться з його чола і зливається зі слізьми, а він хлипає, аж давиться плачем своїм, а ми стоїмо непорушні, наче дерева з піднятими руками, не отямлені ще й досі, мовчазні і безпорадні, стоїмо, і дивимось, і думаємо, що то сниться, і чекаємо, щоб прокинутись, але не прокидаємось, і тоді повільно опускаємо руки, ковтаючи гірку слину, що наповнила рот, і закушуємо губи, щоб самим не розплакатися…»

Розділ VII. Сентиментальний

Підійшов до вікна. Побачив розпромінений сонцем сад в ясних кольорах і з головою, повною птахів. Поміж теплими стовбурами яблунь тремтіло повітря. Коли він примружив очі, то помітив дрібненькі хвильки, що, наче прожилки, перетинали оте прозоре тремтіння, як то буває над вогнищем тремтить і танцює веселе повітря. В глибині саду розрізнив білий обрис жінки, біла постать тонула в зелені, і зелень її засмоктувала в себе.

Може, це просто видіння, яке тане у відблисках променів, що накладаються одне на одне, і якась сила пересуває його все вглиб і вглиб, у зелене тло, аж кольори розчиняються так, що вже перестають існувати жодні виразні контури. Залишалося тільки враження від такої ж невимовної ясності, якою був переповнений увесь образ.

На черешню сіла сорока і заскреготала, наче іржавий ключ, а вивільга, що перед тим вишивала сад тонкою мелодією, раптом замовкла. Йому захотілося змахнути цю сороку, і він рукою провів по склу, начеб то була картина, на яку сіла муха. А може, то й була тільки картина, бо враз сорока спурхнула з-під його пальців і зникла, а вивільга виплюснула солодкий спів, що почав розтікатися довкруж, закликаючи листя і трави до танцю. Біла постать випірнула з зелені і повільно виростала на очах, затоплюючи собою шибу. В обох руках відра з водою, золоті відблиски кружляють поверхнею води.

– Треба було мені сказати, я б приніс.

– А я люблю ходити по воду. Там за садом криниця. У нас як в селі.

– А тут чайник закипів. Я його відсунув.

– Він, певно, вас і розбудив.

– Ні, я вже прокинувся.

– Сідайте до столу, будемо снідати.

Вона витягає з печі велику пательню, щільно накриту покришкою.

– Налисники. Любите?

– Налисники моя слабість.

Їй приємно, що зуміла йому догодити,