Юрій Павлович Винничук - Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук

купи сміття, не помітиш.

– А чий це замок?

– Мій, – сказав крук. – Це моє королівство.

– Королівство бездомних котів?

– Вона знову нас ображає, – обурився котик. – Ті, кого ти так безпардонно називаєш бездомними котами, – це все королівський двір. Серед них є родовиті вельможі. До речі, ти могла б знайти в їхньому колі нареченого, який став би об’єктом заздрощів будь-якої панни.

– Ти мені пропонуєш в женихи кота? Щось мені не дуже хочеться бути котячою дружиною.

– О! Це вже занадто! Підбирай слова, Марто. Не кота, а можного лицаря! Ми тільки тимчасово коти. Нас зачакловано. Лиха Бузинова пані викрала хитрощами чарівний ключ з нашого замку. Цим ключем вона замкнула замок, і ми, ставши без ключа безсилі, як немовлята, вже не могли опиратися її чарам. Вона королівський двір перетворила на бездомних котів, а нашого бідного короля в крука. Відтоді ми з його величністю змушені були переховуватися в чарівниці Ягни.

– Чи не про мою тітку йдеться?

– Про твою тітку, а мою матінку, – сказав крук.

– О, то я вам сестра?

– Тільки тому я так терпляче зношу твої недотепні жарти.

– Але ж я не знала.

– Гаразд.

– Та ні, я справді не хотіла вас образити.

– Ми тобі пробачаємо.

– Отже, ви були колись як і всі люди?

– Не для стороннього ока, – сказав котик.

– А для стороннього?

– Котами і круками. Я ж тобі пояснив: усе діло – звідки заходити. Вся біда в тому, що ми тепер такими й насправді стали. Ти нам повинна допомогти. Там, у Бузиновім яру, Бузинова пані варить чарівне зілля, яким збирається напоїти королевича-машкару. Вона хоче видати за нього свою дочку. Вкради в неї ключа, і ми врятовані.

– Як я це зроблю? І чому саме я?

– По-перше, чарівниця Ягна напоїла тебе зіллям, завдяки якому ти маєш змогу спілкуватися з нами. По-друге, в Голубій книзі записано, що ключ може викрасти панна, яка дотримала цноти до тридцяти трьох років. Кілька днів тому, якщо не помиляюсь, тобі саме стільки й виповнилось. Нікому іншому ключ в руки не дається.

– А звідки… звідки ви знаєте, що я панна?

– Ми все знаємо, нам все відомо. А ключ ти викрадеш ось як. Візьмеш камінь і пожбуриш його в казан, де вариться зілля. Окріп вихлюпне на чаклунку і ошпарить її, а що в тому вариві такі речовини, від яких сукня загориться, то вона здере сукню, а сама кинеться до струмка, бо ті речовини пектимуть її пекельним вогнем. А ключ висить на поясі. Але, коли будеш вертатися, нізащо в світі не озирайся. Чуєш? Хай там не знати що, не озирайся, бо ключ втече назад, а ти пропадеш. Пішли, це недалеко.

– Я нічого не бачу, – сказала Марта, коли вони опинилися понад яром.

– І не побачиш. Спустись униз. На дні яру є маленька галявина – там і варить своє зілля чаклунка. Приглянься – оно пар клубочиться? Запам’ятай напрямок, щоб не змилити дорогу. Десь я тут бачив гарний камінчик. Ага, ось він.

– Це ви називаєте камінчиком? Нічого собі камінчик!

– Ох, ще мені ці жінки! Вони ладні все на світі перебільшувати.

– Ну добре, я, може, й донесу цю каменюку, але не певна, що докину до казана.

– Зараз найду інший… Такий підійде?

– Та давайте вже.

Марта взяла камінь і спустилася в яр. Гілки хльоскали по ногах, лізли в очі, заплутувалися в волоссі. Нарешті з’явилися в кущах просвіти, і Марта побачила галявину, посеред якої над багаттям висів лискучий казан. Вариво клекотіло і булькало, сиза пара звивалася вгору, а їдкий, гострий запах лоскотав ніздрі. Біля казана крутилася Бузинова пані в зеленій до п’ят сукні. Марта придивилась уважніше і впізнала бабу Люцину. Правда, зараз вона не була згорблена, а висока й струнка, мала зелене волосся і виглядала набагато молодшою.

– Караморо! Караморо! – раптом загукала вона.

На галявину виповз сухий, скарлючений пень.

– Караморо, принеси мені ще одну ящірку. Щось моє вариво не таке пахуче, як має бути.

– Зараз, моя пані, – проскрипів пень і пошкутильгав у хащі.

Бузинова пані дмухнула на пару, що та враз почервоніла, й заспівала:

Варися, мій супчику,начувайся, любчику!Пара прилетить до тебеі закутає собою,станеш ти мені покірнийі одружишся з дочкою.Коли ж пара не долине,трунком я тебе напою,і забудеш свою милу,щезне пам’ять із росою.А як слухати не будеш —станеш у яру травою.Варися, мій супчику,начувайся, любчику!

Марта підкралася якомога ближче, розмахнулася й кинула камінь. Вариво виплюснуло на Бузинову пані, та заверещала, затріпотіла руками, гарячкове зриваючи сукню, сиплючи прокльони, а тоді метнулася до струмка. Марта підскочила до казана, перевернула його, і рідина зашипіла, гасячи вогонь. Хутенько розв’язала пояс, затисла ключа в кулак і помчала щодуху з яру. Назад було йти набагато легше – бузина сама розступалася перед ключем.

За спиною зненацька почула крик:

– Пані! Пані! Вкрали ключа!

Впізнала скрипучий голос пенька. За мить долинув і крик чаклунки:

– Ловіть її! Ловіть!

Враз над Мартою залопотіли крильми сови. Хтось доганяв її, чула чийсь подих, але не озиралася. Сови змахували крильми перед її очима, чарівний ключ не дозволяв їм торкнутися Марти. Чийсь стогін позаду:

– Ох, Марто… зупинись!

Та це ж Антось! Ще трохи – Марта озирнеться, але тут загукав крук:

– Мовчи! Не озирайся!

Ще кілька кроків – і Марта опинилася нагорі.

– Гурра! – втішився котик. – Ми врятовані!

– Ну, Марто, я в захваті! – розчулився крук мало не до сліз. – Мені просто бракує слів, щоб висловити свою радість. Гадаю, ще й ми колись станемо тобі у пригоді. А зараз поспішимо до нашого замку. Тільки-но відчинимо браму – чари розпадуться. Якщо хочеш зробити нам честь, то запрошую тебе в гості. Побачиш, як ми виглядаємо насправді.

– Я б і рада до вас, але маю ще купу справ.

Розділ XI. Трой-зілля

Хрипло зойкнула хвіртка, жорства роздратовано зашипіла під ногами. З-над важких лопухів з’явилася розкудлана голова Лялі, потім і вся вона – розімліла на сонці, розпарена, з рожевуватим відливом. Тіло її хвилювалось, мов Індійський океан.

– Ой, я розібрана! – вискнула Ляля і знову щезла в лопухах, хоч не настільки швидко, щоб не дати Антосеві можливості роздивитися її фігуру.

Вони піднялися співучими дерев’яними сходами на ґанок і зупинилися перед оббитими невідомо чим дверима. Марта постукала.

– Відкривайте! – відгукнувся Франьо.

Засліплені сонцем очі мусили призвичаїтися до темряви, яка зустріла їх на порозі. Запах старого шмаття, горохової зупи, яблук, олійних фарб і ще чогось незрозумілого війнув перед обличчям теплим крилом. Темрява поступово лагідніла й відступала, аж поки не забилася в глухий кут і там причаїлася до якогось часу.

Франьо сидів за столом і малював русалку.

– Чому вона така тлуста? – здивувалася Марта.

– Бо з Лялі змальовую.

На стінах всюди, куди оком не кинь, квадрати цупкого паперу з мальовидлами. Деякі вже осліпли від старості, вкрилися порохом, і їхні неприродні барви перемішалися в одну темну пляму. На решті картин можна розрізнити коричневу, червону землю, руде