Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

Спершу я силкувалася втішитись тим фактом, що прочитали його «з цікавістю». Однак, повернувшись додому, раптово збагнула, що, як отримуєш друковану відмову, то хвальні вирази стосуються всіх авторів, чиї рукописи відхиляють. Але, що найприкріше, — тітка Рут бачила конверт, перш ніж я повернулася зі школи. Я почувалася приниженою, осоромленою.

— Сподіваюсь, Емілі, це переконає тебе остаточно, що не варто тринькати гроші на поштові марки й відправляти до редакцій всілякі нісенітниці. Невже ти гадаєш, ніби спроможна написати новелу, придатну для друку?

— Два моїх вірші — коротких, щоправда, — надрукували! — вигукнула я.

Тітка Рут засичала:

— Фі! Вірші. Поезії. Та ж мусять вони чимось заповнювати шпальти — як ти думаєш?

— Може, й так, — відказала я з гідністю, ковтаючи сльози.

Відтак пішла до своєї кімнати, де прикрість, досада моя розвіялися швидко. Прийшло мені на розум, чи не спалити цей нещасний рукопис — спалити, і край. Але схаменулася: ні, перепишу його наново і спробую щастя в іншому місці. Мушу боротися і перемогти!

Здається мені, коли переглядаю останні сторінки мого щоденника, що починаю давати собі раду без підкреслень і курсиву. Інколи, втім, це буває потрібно — справді потрібно!

Місячний Серп, Чорноводдя

24 травня 19…

Від зими не лишилося й сліду. Щойно перейшов дощ. Квіти розгорнули свої пелюстки, птахи співають.

Сиджу у своїм покої край відчиненого вікна, в улюбленій моїй кімнатці. Як любо приїжджати сюди, до Місячного Серпа, від часу до часу. Понад гайком Високого Джона небо є жовтим, одна зірочка світить, ледь помітна серед цієї оргії розтопленого золота. Все навколо є таким чудовим, розкішним — око, споглядаючи, не може насититись, вухо з насолодою вслухається в добре знайомі, а все ж таємничі, завжди нові, завжди, кожної весни, чарівливі звуки.

Часом я думаю, що не варто писати нічого нового, — адже все з такою досконалістю висловлене у Святому Письмі. Будь-яке означення, будь-який опис, котрий там знаходиш, виповнює мене почуттям чи не безсилля: там-бо кількома словами відтворено те, на що я потребувала б кількох сторінок.

Нині після обіду ми, кузен Джиммі та я, засіяли наш квітник. Треба сказати, посилка з насінням не змусила себе довго чекати. Вочевидь, фірма ще не збанкрутувала. Все одно: тітка Елізабет підозрює, що насіння є гнилим і прорости не зможе.

Дін повернувся! Навістив мене вчора увечері. Не змінився анітрохи. Його зелені очі так само зелені, як і були, його ладні вуста так само ладні, його цікаве, привабне обличчя — так само цікаве й привабне. Взяв мої руки у свої, подивився на мене уважно і мовив:

— А ти змінилася, Зіронько. Виглядаєш, як весна, — більше, ніж коли-будь. Але прошу — далі вже не рости. Не хочу, щоб дивилася на мене згори.

— Я теж не хочу цього.

Мовила правду. Не хочу бути вищою за Діна. Це виглядало би зле.

Тедді ж вищий від мене на цілий дюйм. Дін каже, мовляв, Тедді з минулого року домігся значного поступу в малюванні. А пані Кент і далі ненавидить мене. Я зустріла її сьогодні, коли йшла на вечірню прогулянку. Не зупинилася, щоб перемовитися зі мною кількома словами, — прослизнула повз мене, як тінь. Глянула тільки мигцем, а в очах її чорніла безодня ненависті. Мені здається, з кожним роком вона дедалі пригнобленіша, дедалі нещасніша.

Під час моєї прогулянки я зайшла до Розчарованого Дому. Так мені його жаль — завжди! Це ж бо дім, який, властиво, ніколи не жив, який не здійснив свого призначення. Порожні вікна виглядають такими сумними на мертвому його обличчі, немовби шукають щось таке, чого знайти годі. Ніколи не світило крізь них світло домашнього вогнища — ні в літні сутінки, ні в зимовий морок. Але відчуваю, що ця домівка пильно береже свої сновиди й марення, і колись вони справдяться.

Я дуже прагну цього.

Відвідала нині всіх своїх давніх приятелів: гайок Високого Джона, старий садок, наш родинний цвинтарик, озеро, Завтрашню Стежку. Так люблю її, ту стежину, — для мене вона є найближчим, найсердечнішим другом.

Гуляючи, я снувала мрії та видива і старалася втілити їх у найкращих виразах. Вишукування гарних виразів та зворотів щоразу тішить мене і захоплює. Коли знаходжу новий, сподобний вираз, то радію так, неначе відшукала якусь коштовність, і не можу заспокоїтись, допоки не вберу його у шати відповідного речення.

29 травня 19…

Сьогодні тітка Рут повернулася додому з лиховісною міною на обличчі.

— Емілі, що означає та поголоска, що облетіла вже ціле Шрусбері, — начебто минулої ночі ти прогулювалася по вулицях у товаристві якогось парубка — він пригортав тебе, і ви цілувалися?

В одну мить я здогадалася, про що йдеться. Ледве не зареготала, почувши таку нісенітницю — настільки ж кумедну, наскільки й дурну. Тітка Елізабет негайно зметикувала б, що це неправда, вигадка, дурниця. Але тітці Рут, як завжди, потрібні були серйозні, докладні пояснення.

Ось що трапилося насправді…

Ми з Ільзою пізно ввечері «вешталися» по вулицях. Перед будинком старого Тейлора зустріли якогось чоловіка. Що за один — не знаю, і згодом я не впізнала б його. Не відаю, був він високим на зріст чи малим, старим чи молодим, білим чи темношкірим, юдеєм чи християнином, невільником чи вільновідпущеним… Знаю одне: того дня він не голився!

Зіткнулися «лобом у лоб» на розі вулиці. Я відступила вбік, щоб дати йому дорогу, він відступив у тому ж напрямку — не змогли розминутися. Я йду ліворуч, він — праворуч, і знову стоїмо лицем до лиця, бо йшли у протилежні сторони. Врешті-решт, я рвучко відскочила вбік, йому одночасно спало на думку те саме, тож протягом якої секунди я перебувала в його обіймах, адже він,