Жорж Сіменон - Замах на бродягу

— Що це ви робите? — запитав Мегре, показавши на блокнот та олівець.

— Те, що колись робив Еміль, — мовила вона. — Перевіряю запаси шампанського та віскі… Потім треба буде простежити, щоб артисти вчасно переходили з одного кабаре до другого… Щоразу когось бракує і доводиться в останню хвилину міняти програму… Допіру я була в «Блакитному поїзді»…

— Як почуває себе ваша сестра?

— Це для неї страшенний удар… Добре, що Антоніо був до вечора в нас… Приходили з похоронного бюро, завтра вранці привезуть труп… Там телефон аж розривається… Я сьогодні написала близько сотні листів… Треба було повідомити всіх знайомих…

Розмовляючи, вона ні на мить не забувала про справу і її гостре око помічало кожну дрібницю.

— Ні, Жермене, — нараз вигукнула вона, звертаючись до молодого метрдотеля, певно, новачка. — Лід класти ще рано…

Розпорядження Еміля навряд чи звучали більш владно.

— Він залишив заповіт? — раптом запитав Мегре.

— Нам поки що нічого невідомо, і це дуже ускладнює наше становище… Ми не знаємо, що нам робити далі…

— В нього був нотар?

— Не думаю… Певно, що ні… Я сьогодні дзвонила його адвокатові, месьє Жан-Шарлю Гайяру, але не застала його вдома. Він зранку поїхав до Пуатьє, там у нього процес. Повернеться лише пізно ввечері…

Хтось йому вже щось казав про цього адвоката! Але хто саме? В пам'яті Мегре раптом сплив мало приємний образ пана Резона, і він немов знову опинився в його темному задушному кабінетику. Про що вони тоді розмовляли? А! Комісар запитав, чи не траплялося часом Емілю Буле розраховуватися з постачальниками з рук у руки, щоб уникнути податків?

Так, так… І бухгалтер відповів, що месьє Еміль був, надто серйозною людиною, щоб шахраювати і, таким чином, ризикувати своїм чесним ім'ям. Про всі прибутки він повідомляв у декларації, яку складав разом із своїм адвокатом…

— Ви гадаєте, що, коли б месьє Буле надумав скласти заповіт, він звернувся б до нього?

— Еміль завжди з ним радився… Адже спочатку він нічого не тямив у таких справах… Коли було відкрито «Блакитний поїзд», сусіди подали на нього до суду. Здасться, вони скаржилися, що музика не дає їм спати…

— А де він живе?

— Месьє Гайяр?.. На вулиці Ля-Брюйєр, в невеличкому особняку…

Ля-Брюйєр! До неї від «Лотоса» не більше як півкілометра. Щоб дістатися туди, досить спуститися вулицею Пігаль, перейти Нотр-Дам-де-Лоретт і повернути ліворуч.

— Ваш свояк часто з ним зустрічався?

— Щомісяця. Інколи двічі на місяць…

— І завжди пізно ввечері?

— Ні, десь біля шостої, коли месьє Гайяр повертався з Палацу правосуддя…

— Ви інколи ходили з ним?

Вона похитала головою.

Комісар раптом відчув, що його поганий настрій як рукою зняло.

— Звідси можна подзвонити?

— Будь ласка… Ви зайдете до кабінету чи з вестибюля?

— З вестибюля.

Так само, як це зробив Еміль Буле — з тією хіба що різницею, що Еміль дзвонив на півгодини пізніше.

Крізь скло кабіни Мегре бачив гардеробницю Жермен, яка розглядала фотографії кіноакторів, дістаючи їх із великої коробки з-під сигар.

— Алло! Це квартира адвоката Гайяра?

— Ні, месьє… Це аптека Леко.

— Пробачте.

Очевидно, набрав не той номер.

Він знову, на цей раз уважніше, почав набирати номер, потім почув довгий гудок. Минула хвилина, друга — ніхто не підходив. Мегре тричі повторив цю процедуру, але телефон мовчав.

Вийшовши з кабіни, він повернувся до залу, знайшов очима Аду і попрямував до неї. Поряд у ложі перевдягалися дві жінки. Вони не звернули на комісара ніякої уваги і навіть не намагалися затулити оголені груди.

— Цей месьє Гайяр одружений?

— Напевно не знаю. Про його жінку я нічого не чула. Можливо, й одружений. Я ніколи не була у нього вдома.

За хвилину він уже був на вулиці і, підійшовши до Мікі, запитав:

— Ви знаєте месьє Жан-Шарля Гайяра?

— Адвоката? Знаю лише на ім'я. Здається, він обороняв Здоровила Люсьєна років три тому. Старого виправдали…

— Він був також адвокатом вашого хазяїна.

— Нічого дивного… Він на цих справах собаку з'їв.

— Він жонатий?

— Даруйте, пане комісар, але це вже не моя парафія… Про нього я нічого певного сказати не можу…

Повернувшись до вестибюля, Мегре ще раз набрав той самий номер, але знову безрезультатно. І тут йому спало на думку подзвонити своєму старому знайомому, метру Шаванону, теж членові колегії адвокатів.

Йому пощастило — той був удома.

— Це Мегре… Ні, ні, я не пропоную жодних клієнтів. До речі, я зовсім не в Сюрте… Мені потрібна довідка… Ви знайомі з месьє Жаи-Шарлем Гайяром?

— Не так щоб дуже, але я його знаю… Ми часто зустрічаємося в Палаці правосуддя і якось навіть разом обідали… Він там справжній бог… Не те що я, скромний поденник…

— Він жонатий?

— Здається, що так… Стривайте… Зараз я пригадав. Невдовзі після війни він одружився з якоюсь співачкою чи танцюристкою із «Казино де Парі». В усякому разі, так мені казали…

— Ви її ніколи не бачили? Ви не були у них вдома?

— Мене ніколи не запрошували.

— А вони часом не розлучені? Живуть разом?

— Наскільки мені відомо, так…

— А якщо, скажімо, він поїхав, щоб виступити в провінціальному суді? Як вам здається, вона може його супроводжувати?

— Навіщо? Так у нас не заведено…

— Дякую вам.

Він ще кілька разів марно набирав телефонний номер, дедалі більше інтригуючи молоденьку гардеробницю.

Нарешті вийшов на вулицю і, кивнувши на прощання Мікі, попрямував униз вулицею Пігаль. Опинившись на