Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

піхота дивом дивувалася. Тільки-но якась серйозна атака, зразу кричать: «Кооте, вперьод!»

— По-бойовому в тебе починалося життя, Йонатане, — зітхнув Повзик. — Якби в мене були такі спогади, я б нічого не робив, тільки розповідав би молоді, яким був сміливцем.

— Декотрі мої колеги стали професіональними оповідачами спогадів, але великої поваги я до них не маю, бо це вже тільки пережовування, як у корови. Кожен кіт, поки в нього гострі зуби й пазури, мусить жити з повною віддачею…

Тут капітан замовк і заплющив очі, пригадавши собі, як усього кілька годин тому, в хвилини слабості, сам виношував плани тихого, лінивого життя у безлюдному куточку.

— Мені, загалом, не траплялося нагоди проявити себе, поки я вас не зустрів, — сказав Повзик, користуючись із паузи. — Але тепер маю вже на своєму рахунку того чергового інженера, якого я дзьобнув у вухо; Йонатанову лапу, але це не рахується; три заклепки; викрадення карти й перемога над тим страшним котярою, якого я побив.

— Що за котяра? — муркнув Йонатан.

— Я вам не казав про це, щоб не подумали, ніби я хвалюся. Це було тоді, коли капітан послав мене стежити за незвичайними подіями, і в підпіллі «Хати Бунгало» мені заступив дорогу величезний волохатий тип. Він щирив зуби, висував страшні пазури, але я зацідив його раз у вухо, раз у хвіст, а потім ще як дав по вусах…

Йонатан зірвався на ноги й почав сипати пісок на вогнище.

— Що тобі? — спитав Ерик і пояснив: — Адже бувають вредні коти, так само, як паскудні птахи…

— Та ти ж напав на мою доньку! Я негайно біжу до неї, може, їй потрібна допомога.

— Боже! Що я накоїв! Не біжи! — закричав Повзик. — Я не знав, що то твоя донька. Хотілося тільки пережити страшну і геройську пригоду. А насправді я нічого лихого їй не зробив. Утік, перш ніж встиг добре придивитись.

Витиснувши з себе це важке визнання, Ерик підбіг до стовбура верби й завмер, встромивши голову в розлом кори.

— Тепер мені полегшало, — сказав Коот, сідаючи на старе нагріте місце. — Серце вже не те, і першої миті дуже мені закололо. — Він показав на ту частину грудей, на якій носять ордени. — І тут я відчув гострий біль, — провів лапою вздовж шраму на лобі.— Ерику! Вилазь, старий, я вже не гніваюсь.

— Тихо! — сіпнувся Крилатий, не повертаючи голови. — Не розмовляйте зі мною! Мені так соромно!

— Гарна й мила в тебе дочка, — тихо мовив Бікі, переставши на хвилю чухратись об кору.

— Гарна — це правда, — сумовито потвердив Йонатан. — Я дуже її любив від першого дня, від тієї хвилини, коли вона була мокрою головатою розкарячкою з іще сліпими очками. Та, мабуть, не мила вона й не добра.

— Дуже мила й добра, — заперечив Хелонідес.

— Вона може справляти таке враження, — кивнув головою Йонатан, навіть не стараючись настовбурчити вуса, які раптом обвисли. — Особливо на котів, що приїздять до Польщі в «мерседесах», «ягуарах» і «ролс-ройсах». Для цього вона й влаштувалася на службу в «Хату Бунгало».

— Молода вона, ще візьметься за розум. — Бікі завзято захищав свою нічну знайому.

— А ви повірите, що вона жодної мови не спромоглася вивчити? Що збиває собі волосся під фальшиву ангору? Один час мала навіть знайомого, який був професіональним терористом і займався тим, що вимагав викуп за викрадених кошенят!

— І все ж таки вона за ним не пішла!

— Просто не встигла. Цей темний тип у страшенному поспіху мусив тікати за тридев’ять земель від інспектора Новака.

— Я б цього крадія викрав, — сказав Ерик, виходячи з кутка, — і зажадав би від усіх інших викрадачів, щоб вони негайно перестали викрадати. Бо інакше, сказав би, я вашого дружка на дрібні шматочки…

— Ти думаєш, вони б тебе послухались? — спитав Йонатан, розвеселившись. Він був радий, що настрій у приятеля покращав, пригорнув його лапою до грудей, забуваючи на час про власні турботи.

— Тероризувати можна лише тих, хто любить викраденого. — Морщачи лоба, Хелонідес намагався вивести загальне правило. — Приміром, родичів. До викупу можна також примусити й уряд, коли вхоплять якогось дуже цінного міністра або посла з секретними паперами. Якби хтось викрав тих, що придумують і малюють Болека й Льолека або маму Яцека й Агатки,[12] то, гадаю, багато дітей склалися б, щоб викупити їх…

Бікі перервав свої висновки й знову заходився терти панциром об кору дерева.

— Що ти робиш? — буркнув Йонатан. — Літери вже стерлись. Хочеш дерево відіпхнути чи перепиляти?

— Ні, просто свербить мені…

— Де?

— Отут, Йонатане. Засунь сюди лапу… Ще трохи глибше…