Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Що це? Ключі від машини?

— Тс-с, не говори так голосно! Панна Марієтта сховала й просила, щоб до четверга ні в якому разі не віддавати їх її нареченому. І рукавичку мені дала, наче і в неї щось пропало, буде шукати і врешті знайде.

— Вона не впевнена, чи цей Ясь хоче з нею звити гніздо? — спитав Ерик.

— Впевнена, але боїться, щоб він не занудьгував за футболом. Бо «Хімор» без нього, як без ноги.

— Хімор чи гумор? — допитувався Повзик.

— Спортивний клуб «Хімік органічний», головою якого є наш знайомий, директор Спритек. Мені панна Пшилєппа про все розповіла.

Йонатан, який досить довго мовчав, раптом одним стрибком перескочив через стовбур верби і швидко помчав довкруж пригаслого й посивілого вже вогнища, огинаючи його по колу.

— Стрибнув і нічого не спіймав, — зауважив Ерик. — Зір у нього на старість псується чи слух?

— За стовбуром нічого не було, — пояснив Бікі.— Просто є такі, що задумуються в безрусі, а він за думкою женеться, аж поки зловить. Ти тоді спав, а я вже раз бачив, як він отак бігав на березовому острівці, неподалік від гирла Цюркави.

— Нічого він не ловить, просто йому прикро стало через дочку.

— Дуже мила. Я думаю, якби поставити перед нею якусь мету в житті, то вона, така добра й молода…

— Мила, молода, добра, — передражнив його Ерик. — Одне й те саме повторюєш і тільки шефа дратуєш.

— Я його дратую? — обурився Бікі.— То ти його клюєш як не в лапу, то в серце.

— ЕЙ! — гукнув їм Йонатан.

Захопившись суперечкою, вони не помітили, коли він перестав бігати і підійшов до них. Задерши хвоста, стояв на поваленому стовбурі верби і дивився на зорі.

— Третя година ранку. Неділя. Сержанте, скільки годин лишилося до другої нуль-нуль у четвер?

— Сто п’ять, — доповів Хелонідес.

— Воїни! — мовив капітан. — Тридцять років історії дивляться на нас з верхівки даху сторожки. За мною! На бій за праве діло!

— ЕЙ! ЕЙ! Ворога клей! — дружно відгукнулись, правда, не дуже голосно, щоб не розбудити Марієтту Пшилєппу, Яна Радоху і подружжя Видерків.

Світанок застав їх уже по другий бік греблі. Попереду крокував Йонатан, несучи на плечах палицю, на кінці якої висіли напханий військовий речовий мішок, радіотелефон і сидів взводний Повзик.

— Я її хряп! Ти її хап! — примовляв Ерик. — І порядок, не втечуть. Мішок добре зав’язаний.

Бікі марширував замикаючим і подавав команду:

— Лівою, правою, раз-два… Ширше крок.

Коли зійшло сонце, вони почули за хвостами порипування коліс. Зупинились, Коот підняв лапу, й далі вже поїхали возостопом.

Господар, замотавши віжки на люшню, поклав руку на речовий мішок і спитав:

— Що з лісу везете? Не тільки на гриби, а й на суниці ще зара… Ого, та він клюється, бестія!

— Так надресирований, для цирку… — пояснив Йонатан.

— Щось дуже великий.

— На вітамінах ріс. А ви, хазяїне, куди?

— Теж до цирку. Запросили мене на сьогодні, щоб свого Сивка дітям показав, бо вони там у місті ще ніколи в житті коня зблизька не бачили.

Інспектор Новак, одягнений у блакитні джинси і апельсинову футболку, йшов через міст, несучи в лівій руці бляшане відро-садок, а в правій — зв’язану паском горстку бамбукових вудлищ, обкутих на кінцях мідними трубками.

— Будь готовий, друже інспекторе, — привітався до нього лисий черевань, що колись був харцером, а минулого понеділка найголосніше за всіх кликав міліцію. — Обережно, тут недавно поручень пофарбували.

«Це вже майже тиждень, — подумав детектив. — У понеділок скандал у «Самексі», у вівторок вранці «Вузол», у середу крадіжка клаптя секретної карти, у четвер неподобство на садових ділянках біля «Хати Бунгало», але сьогодні третій день спокою».

Йому зараз скортіло постукати по нефарбованому бамбуку, аби не зурочити, і він нахилився поставити відро на бордюрний камінь. А якась дама з парасолькою і у вишневому капелюшку сприйняла цей жест за уклін.

— Вітаю вас, поздоровляю і від імені Клубу Друзів Хутряних Звірів дякую за врятування кота! — сказала вона, поправляючи на шиї сріблясту