Януш Пшимановський - Витівки Йонатана Коота

— Ну, значить, коли підійшов Хелонідес, ти, згадуючи того, хто завжди встигав перевдягтися, перш ніж його хапали, мав на увазі діда?

— Так, його й ще кількох моїх дядьків. Про дальших родичів я вже не кажу. А Макавіти був не лише дідом мого тата, а й двоюрідним прадідом мами.

— Як це?

— Тут треба малювати, Ерику, так просто не поясниш. Тому повір мені на слово — спорідненість була, але така далека, що в батька переважали риси польські, картузькі,[11] — ось звідки блакитний відтінок на моїй шерсті. Зате довгі ноги моєї мами характерні для кицьок, яких виводять на острові Ман.

— В Ірландському морі,— сказав Хелонідес. — На півдорозі між Манчестером і Белфастом. Ми там з Добромиром оселедці ловили.

— Ти, Бікі, не тільки начитаний, всю географію знаєш, як свій плавець, — трохи заздрісно мовив Повзик.

— На кожному судні є атласи. Я дуже люблю карти, бо коли їх роздивляюсь, мені здається, що я пливу.

— Коли влаштую собі на дубі гніздо, разом з книжками куплю й атлас, — вирішив Ерик. — Але ніяких не морів і океанів, а лісів.

— Доведеться тобі внести його всередину до того, як підмуруєш вхід, бо потім не влізе, — порадив Йонатан.

— Хіба що карти будуть окремо згорнуті в рулон, як той фрагмент, котрий ми здобули, — сказав Бікі й звернувся до командира. — Ти там не розповів іще, коли, за батьковим прикладом, вступив до Сімнадцятої БриКоНіДес.

— У середині липня.

— Чи не хочеш ти сказати, що став солдатом, коли тобі було два місяці?

— Тю-тю! — весело засміявся Повзик. — Мабуть, тебе взяли в ясла для майбутніх генералів.

Коот удав, що не чує цього невибагливого жарту.

— Та-ак, та-ак… — протягом мовив він. — Була середина липня, і мені було два місяці, коли наше радіо, завмираючи від браку енергії в акумуляторі, сповістило останню відомість: першої-ліпшої хвилини почнеться великий наступ.

— І тебе в колясочці причепили до танка, — глузував далі трохи підпилий Повзик.

— Ми були в тилу ворога, а наступ мав розпочатися з того боку фронту. Загін Кацпера Видерки весь час вступав у великі й малі сутички з ворогом, стрілянина, можна сказати, не вщухала…

— І це тому сторожка так називається?

— Авжеж, Хелонідесе. Тут була досить запекла перепалка. Але перед нападом прийшло стільки ворожих військ, що ми сховалися в очерети й сиділи там тихо-тихесенько. Тільки найсміливіші і найспритніші нічні десантники, — серед них, звісно, старший сержант Вітослав і молодший сержант Бетті,— в темряві побували на всіх мостах, перехрестях доріг, вузлах зв’язку і складах боєприпасів: у повітря вони їх не висаджували, бо ворог устиг би полагодити все і підтягнути резерви на ослаблену ділянку. Річ у тім, що треба було здетонувати всі заряди одночасно. День у день і годину в годину.

— Радіо у вас перестало працювати, значить, мав прийти зв’язковий через лінію фронту? — висловив припущення Хелонідес.

— Птах із цим упорався б найкраще, — кинув Повзик.

— Поштових голубів збивала протиповітряна артилерія. Навіть найхудіші миші-зв’язкові повертали назад, не в змозі пробратися через окопи, в яких було маса війська.

— Ну, тоді я не знаю, як ви вийшли з цього становища… — зітхнув Бікі.

— Кажи швидше! — поквапив Ерик.

— І ось один маленький котик, якого звали Натанком…

— Чому Натанком? — спитав Ерик.

— Пестливе від Йонатан, — догадався Бікі.

— Ні, молодші офіцери, — заперечив капітан. — Так мене назвали в дитинстві, коли я з вибухівкою ішов на танки, а вже згодом переробили цей псевдонім на ім’я… То про що я?

— Про кошеня, — нагадав Хелонідес.

— Ага. Отож одне кошенятко почало серед білого дня гратися на дорозі клубочком. Ніхто на нього не звертав уваги, а воно котило той клубок, котило, розкручувало, аж поки прикотило на другий бік фронту, незважаючи на те, що осколок гранати розітнув йому шкіру на голові від вуха до вуха.

— Ну й що?

— Ну й нічого, Ерику. Це все. Єдине тільки, що то була не нитка, а запальний шнур, який був підпалений маршалом у день наступу, саме тоді, коли наша піхота збиралась контратакувати.

— А ти?

— Що я?

— Що ти в той час робив?

— З перебинтованою головою пив молоко в польовому госпіталі і грався клубком вовни, з якого одна санітарка плела для свого коханого шарфик.

— Е-е-е… — розчаровано протяг Повзик.

— Та це не був останній наступ, — заспокоїв його капітан. — У кількох боях я брав участь уже як котик полку. Так сміливо скакав на танки, що не тільки наша, а й союзницька