Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

і на ньому з’явилося зображення салону — кабіни капсульного модуля, на якому земляни відділилися від космічного лайнера на орбіті й успішно опустилися, на поверхню четвертої планети.

— Як чуєте, Марсе? — почав діалог ведучий.

— Усе гаразд! — говорив усміхнений командир екіпажу. — контрольний загін у складі чотирьох чоловік уже готовий вийти з модуля.

— Чи не час назвати імена героїв? Уся планета, затамувавши подих, спостерігає за вашим екіпажем.

— Звичайно, звичайно… — і командир перелічив імена астронавтів.

— Ну що ж, бажаємо успіху й із завмиранням серця продовжуємо спостереження!

— Спасибі! Перемикаюся на адаптерний відсік.

Мить — і мешканці Землі побачили чотирьох астронавтів, які готувалися вийти.

— Ну то як, ніхто там об червоний камінець ще не спіткнувся? — з легким сарказмом запитав дідусь, заходячи до кімнати.

— Тату… — з докором глянула на нього Мишкова мама.

— Ви можете хоча б у таку хвилину не чіпати нас? — мовив батько.

— Тату, таке ж не щодня відбувається.

— Добре, добре, дивіться, дітки, — дід був настроєний миролюбно. — Раптом що, я в кабінеті, — звернувся до бабусі. — Години зо три мене не турбуйте, будь ласка. Піду відновлюся, завтра день важкий буде.

І дідусь, піднявшись сходами нагору, зник за дверима.

Тим часом трансляція продовжувалася. До великого виходу, як його вже охрестив, задихаючись від божевільного захоплення, ведучий, лишалася хвилина.

Тим, хто сидів у кімнаті, вона здалася вічністю. Особливо Мишкові. Як він заздрив цій четвірці! «Обов’язково стану астронавтом, — подумки сказав юнак собі. — Сатурн, Юпітер, супутники… Досягну й буду першим!»

— Отже, — знову заговорив ведучий, — вмикаємо звук адаптерного відсіку.

— Хлопці, час! — пролунала команда, і четверо астронавтів один за одним зійшли на марсіанську землю.

— Ур-ра! — в один голос гукнули й Мишко, і батько.

— Сталося! — радісно додав хлопець.

— Люба, — звернувся до дружини тато. — Може, по келишку заради такої справи?

— Ну, якщо заради такої, то звичайно!

За хвилину родина задзвеніла келихами на честь знаменної події.

Телекамера постійно слідкувала за астронавтами на поверхні Марса, а спеціальна система дозволяла чути все, про що вони говорили між собою. Судячи з розмов, астронавти були в гарному настрої, навіть жартували. Взагалі, все йшло нормально.

— Татку, а що то в руках у першого та останнього? Зброя якась? — поцікавилася Оленка.

— Так, це імпульсні напівавтомати. Не знаю, навіщо вони там. Мабуть, для випробувань.

— А в кого там стріляти?

— Не в «кого», а в «що»: імпульсні удари можуть віддаляти й відсувати предмет. Ну, допомагають долати різні перешкоди, що трапляються на шляху.

— А як це?

— Ну, наприклад, йдемо ми по Марсу, раптом — каменюка величезна просто на дорозі! І не обійти ніяк: ліворуч — урвище, праворуч — скеля. Ти береш імпульсник, спрямовуєш на ціль, натискаєш кнопочку — і каменюка або відсувається вбік, або можна просто підняти її вгору й пройти під нею. А можна зруйнувати… Мишко, дивися… — раптом схвильовано мовив батько.

Усі знову глянула на екран.

Причин для серйозного хвилювання не було, але вийшла невеличка затримка: астронавт, який ішов другим, перечепився об щось і, втративши рівновагу, розтягнувся на червонуватому пісочку.

— Я думаю, нічого страшного, — сказав батько. — Скафандр не повинен зіпсуватися.

Тим часом крупним планом показували астронавта, який намагався підвестися.

Його супутник, який ішов першим, відклав імпульсник вбік і швидким кроком рушив на-допомогу.

Камера ще збільшила зображення. Справді, можна було не хвилюватися, усе закінчилося благополучно. Товаришу допомогли підвестися, він був цілий і не-ушкоджений. Із діалога було зрозуміло, що все справді нормально. Вони жартували.

— Обережніше треба, — багатозначно зауважив батько.

— Мабуть, пейзажами замилувався, — докинув Мишко. І всі заусміхалися — він, мовляв, романтик.

Але те, що вони потім побачили на екрані, змусило спантеличено перезирнутися: відбулося просто якесь диво.

Астронавт, який ішов першим, повернувся, щоб взяти імпульсник, і зупинився як укопаний. До того ж, камера зменшила зображення, охопивши ширшу частину марсіанського ландшафту, і всі, хто слідкував за трансляцією, побачили, що напівавтомата вже не було!

Астронавти безпомічно озиралися на всі боки, але марно — імпульсник просто щез!

— Не може бути… — прошепотів Мишко.

— Куди він міг подітися? — питав невідомо в кого батько.

— О Господи… — тихенько зітхнула бабуся.

Приблизно ті самі слова долинали з Марса: сталося щось нечуване! Невідомо як, але зброя зникла!

Практично все населення Землі розгубилося. Очевидно, у такому ж стані перебували й керівники трансляції. Команда «Стоп!» прозвучала трохи запізно, і всі, хто слідкував за подіями, таки стали свідками цього незвичайного явища чи просто дива.

Після того, як екран згас, ще чулося лопотіння спантеличеного ведучого: мовляв, апарат, мабуть, здуло вітром, або він просо впав у яму…

Але ті, хто уважно слідкував за програмою, помітили, що ділянка, якою йшли астронавти, була пласкою й рівною, а за прапорцем, який був встановлений біля