Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

казали, у Франції. Але скажу точніше — у провінції Лангедок. Скло пляшки — з Тулузи, зроблене в такому-то році. Ну ось, мабуть, і все.

Родичі зачудовано дивилися на діда.

— Трохи не забув, — додав він. — Вино це купувалося не на замовлення, а у звичайному ретро-магазині. За це спасибі тобі велике, Марійко, — посміхнувся він дочці.

За столом запанувала тиша.

Дідусь з гордістю подивився на кожного, помовчав, насолоджуючись тріумфом, а потім промовив, звертаючись до дочки:

— І ще, радосте моя, виходячи з ретро-магазину, не забувай брати з собою чек. На ньому й була вся інформація про покупку.

— Та твій дідусь, Михасю, справжній спритник, — першим оговтався тато. — А я вже хотів було стати вашим учнем!

— Та-ату, — посміхнулася Мишкова мама, — ну ти даєш!

— А-ха-ха! Як я вас усіх! — засміявся дід. — Вуха розвісили й навіть роти пороззявляли. А-ха-ха! О-хо-хо!

І всі разом почали весело обговорювати цей випадок, доброзичливо підсміюючись один над одним.

— Дідусю, клас! — підбігла до діда Оленка й цмокнула його в щоку.

За декілька хвилин сумбурне обговорення перейшло у звичайну бесіду. Настрій в усіх був чудовий.

Потім на стіл поставили великий золотавий самовар. Дідусь при цьому так розтанув, що навіть дозволив роботові розставити чашки (за звичай при ньому це робив хтось із жіночої половини сім’ї).

— А скажи-но, онучку, — звернувся дід до Михайла, — що тепер думаєш робити?

Після цього питання всі якось принишкли.

Мишко сьорбнув з чашки й, глянувши просто в очі дідові, відповів:

— Після іспиту мені запропонували вступити восени до школи астронавтів… І…

— Ну, не тягни, не тягни, — мовив тато, — кажи, як є.

— Ну… взагалі… я не відмовлявся. Вирішив бути астронавтом, як тато, — випалив випускник.

За столом знову запала тиша.

— Ось і подивіться, любі мої, — першим порушив мовчання дід. — Подивіться на нашого хлопчика, — і він вказав рукою на Мишка.

— І що тут такого страшного? — почав захист тато. — У мене самого два польоти на місяць, ви всі це чудово знаєте. Якби не обставини…

— Та я не про це. Дайте сказати, — перебив зятя Федір Степанович. — Не думав я, що мій онук стане жертвою звичайнісінької реклами! У картонні герої рветься!

— Федю, любий, — м’яко заговорила бабуся, — не треба так реагувати. По-перше, до польотів ще далеко, а по-друге, і до навчання в тій школі теж є час. Коли починаються заняття?

— Через півтора місяці, — насуплено відповів Мишко.

— Ось бачите. Може, ще передумати. А з іншого боку, нехай сам вибирає. Як душа його забажає, так і буде.

— Господи, синку, — захвилювалася мати, — може, справді передумаєш?

— Та ви тільки погляньте на нього! — кинув дід. — Очі палають, наче жарини. Мій онук, і туди ж — у космос!

— Ну чого ви знову починаєте, що в цьому ганебного?! — заступився за сина, та й за себе, батько Мишка.

— А те, молоді люди, що не там щастя шукаєте. Зазирніть у серце своє, там у сотні разів краще за ваш космос. Там — найвищий космос! Я ж казав вам і не стомлююся повторювати: «Будьте мудрими». А ви й не чуєте. Ох, діти, діти…

І дідусь піднявся з-за столу.

— Спасибі милим дамам за святковий стіл, було дуже смачно. Піду, погодую собак.

— Діду, і я з тобою! — схопилася Оленка.

— Ходімо, ходімо, радосте моя.

— Вище носа, синку! — поплескав Мишка по плечу батько. — Звичайно, ми всі хвилюємося, але я не проти твого вибору. Хоч і важка це робота, по собі знаю.

— Не хотів вас засмучувати, але й ви мене зрозумійте, — нарешті заговорив хлопець.

— Ой, дивися, синку, — мама підійшла до нього й поцілувала. — Раджу тобі, звісно, усе гарненько зважити, обміркувати…

— Добре, добре, обміркую, — пообіцяв Мишко.

— Дівчині своїй розповів? — поцікавилася бабуся.

— Ще ні.

Батько хотів ще щось сказати, але голос Містера Третього перебив:

— Як ви й просили — прямий зв’язок із Марсом, прямий зв’язок із Марсом! — заторохтів робот.

Мишко негайно вискочив із-за столу й побіг до екрану.

Те саме, тільки не так швидко, зробив і батько.

— Хлопчиська… — мати тільки головою похитала.

— Не турбуйся, донечко, усе владнається, — м’який голос Поліни Іванівни заспокоював доньку, у якої на очах виступили сльози. — Усе буде добре…

— Увага! — пролунав голос ведучого трансляції, а через мить на екрані з’явилося й зображення. — Ми ведемо репортаж із Центру! За кілька секунд ви побачите пряму трансляцію з четвертої планети! Екіпаж виходить на поверхню Марса!

— Оце так! — захоплено видихнув Мишко.

— Дівчата! — погукав батько. — Не пропустіть подію!

— Вперше земляни пішки пройдуть по червоному марсіанському ґрунту, — продовжувалася трансляція. — Отже, затамуйте подих… Ось вони, першопрохідці.

Екран мигнув,