Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

За мить трансляція урвалася..

— Містере Третій, — збуджено прокричав Мишко, — давай про зникнення що-небудь…

— До вашої уваги сімдесят сьомий Міжнародний, — відповів робот і напрочуд швидко запустив програму.

На сімдесят сьомому вже крутили відеозапис незвичайної події. Тут же показували інтерв’ю з ученими різних напрямків і переконань, із письменниками й державними діячами. Галас стояв страшенний.

— Та-ак… — протягнув тато. — Галасуй, не галасуй, а що сталося насправді… — І він розвів руками.

— А може, марсіани? — схвильовано спитав Мишко.

— Гм, якщо вони так спритно крадуть, чого ж вони на Місяці та й тут нас не чіпали? Ніхто ж нікого не бачив! Якщо в них така техніка, ми б давно зустрілися з їхніми витівками. І не забувай, скільки марсоходів було туди спущено й усяких там роботів. У них теж були імпульсники, та й не тільки… Тож… — і батько знову розвів руками.

— Так, поламають тепер голови в Центрі, — мама допивала шампанське.

— А астронавтові за це щось буде? — спитала бабуся.

— Та хто його знає… — відповів батько. — Можуть і з загону виключити. У космос літати не буде. А можуть і не виключити… А ось керівникам трансляції перепаде, це я вам точно кажу.

— Авжеж, таке показати… — додала мама.

Сім’я ще подивилася повідомлення різних каналів, а потім усі почали потроху розходитися по своїх кімнатах. Нічого нового вже не повідомляли. Транслювалося звичайне набридливе лопотіння про одне й те саме.

— Ранок за вечір мудріший, — бабуся намагалася всіх заспокоїти. — Лягайте-но краще спати, може, до завтра щось з’ясується.

І, залишаючи вітальню, додала:

— І ще. Михасю, будеш вимикати Третього, зайди до дідуся, скажи, щоб Семеновичу зателефонував. Я зовсім забула. Семенович просив, щоб у будь-який час. Не забудеш?

— Гаразд, гаразд, не забуду.

— Ну, на добраніч…

Хвилин за двадцять батьки теж пішли спати, і Мишко залишився сам біля екрана, невтомно перестрибуючи з одного каналу на інший у пошуках цікавих коментарів.

Так він просидів близько двох годин.

— Що ж, містере Третій, вимикай апарат, — сказав він, відчуваючи, що вже засинає. — Піду-но я спати.

«Ой!» — раптом згадав він про дідуся й пішов у кабінет.

«От уже ж, — бурчав про себе хлопець, — забереться під самісінький дах, ходи потім до нього». До речі, кабінет був розташований майже на самому дасі, і вели до нього найкрутіші в будинку східці. Дід зробив так навмисно, щоб його через дрібниці не турбували. І інколи пропадав там по три-чотири дні.

Діставшись нарешті до дверей, Мишко тихенько постукав. Але ніхто не відгукнувся. Тоді хлопець штовхнув двері, і вони прочинилися.

Мишко зазирнув всередину й оглянув кімнату. Давненько він тут не бував! У кімнаті нікого не було. Вона була невеличка, напівкруглої форми. Навпроти дверей було велике — майже на всю стіну — вікно. Біля вікна стояв, як і раніше, все той же письмовий стіл.

А на столі… на столі… Мишко спочатку не повірив власним очам.

На столі лежав предмет, дуже схожий на… імпульсний напівавтомат!

Мишко тихенько, наче боячись когось сполохати, наблизився до столу. Сумнівів не лишалося — це був справжній імпульсник!

«Але звідки в діда цей автомат?» — вражено подумав Мишко й провів рукою по поверхні. Трохи спітніла долоня зробилася червоною. Юнак подивився на свої пальці.

«Червоний пил… Марсіанський пил! Невже це той самий?!»

— Що, не віриться? — як завжди несподівано пролунав за спиною м’який голос дідуся.

Мишко повернувся. У дверях стояв дідусь і-посміхався.

— Ось бачиш як, мій любий, — дідусь був спокійний.

— Невже це той самий?! — вражено запитав онук.

— Він, рідненький, він. Ще хвилинку подивися, і…

— І що?

— Треба ж на місце повернути, он галасу скільки!

— А як це ти зробив?

— Ти що, прислів’я забув? Будь мудрим…

— Але щоб ніхто по це не здогадувався… — закінчив дідові слова Мишко. — Невже таке можливо? І тільки завдяки одному прислів’ю?!

— Не тільки, звісно, але воно — вказівка до Основи. Якщо чесно, — додав по хвилині дідусь, — такі речі не заохочуються…

— Ким?

— Ким? Навіть мною самим, але надто вже я завівся сьогодні. Взагалі такі речі робити небажано. Вони просто непотрібні, якщо ти знаєш Основу. Тож, — підбив підсумок дід, — будемо повертати все це на місце. Хоча це й буде важко.

— А мені можна подивитися?

— Ні, Михасю. Я залишуся тут, а ти йди до Містера Третього й спостерігай.

— Але мені б хотілося…

— А ти нічого особливого й не побачиш. Я на мить зникну — і все. Просто одному набагато легше. Тим більше, цю штуку тягти. Так що…

— Добре… Як скажеш… — погодився онук і побіг униз, до екрана.

Як