Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Бідний дід притих, як заєць під капустою, і винувато, голосом куріпочки проказав:

— Так було все: пани єден другому в очі плюють, а жебрака по голові товчуть!

Але баба вже не слухала діда: вона віддала йому частку свого гніву і тепер вже спокійніше повела мову:

— Пане Фийсо, а може, ви обізнались… штось не те почули… не про того… нашого любимого вождя Сталіна…

— О ні, Марько, я англіцьку знаю так, як материнську бесіду… Лондін не бреше! — підняв догори пальця пан Фийса. — А ще я заходив до вашого Штефана — він тоже чув Амеріку на українській бесіді… І тоже казав, што вшитко чув, як Микита давав копанці Сталіну…

— Якшто правда, што вже і наш Штефан казав, то я вже і не знаю, што говорити, — розвела безпорадно руками Фіскарошка.

Штефан — найстарший син баби Фіскарошки, мій стрийко. Про нього в родині дуже рідко велася мова. А коли й заходила — дуже обережно і навіть якось неохоче… Бо як знала говорити Фіскарошка про Штефана «… е-е-е, розум майте, то пасуля не з нашої файти». А дід Соломон казав ще так:

«Тото потятко заблудилося і до нашого гнізда прибилося».

Вдався Штефан на рідкість тямовитим, гострим на розум і твердим на характер. Із самого дитинства прикипів до книжок і був найкращим учнем школи. І як не дивно, ним гордилися не стільки Данки, як вчителі… І тут сталося диво, подібне до чарівної казки про Попелюшку.

…У двадцятих-тридцятих роках, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини, щороку, під кінець навчального процесу, у школи краю навідувались пани із Праги. Це, очевидно, були службовці центральних освітніх органів. Їхньою метою, як тепер розумію, був не стільки контроль за освітнім рівнем, як виявлення здібних селянських дітей. Таких тодішніх закарпатських вундеркіндів-жебраків — подумати тільки! — держава відбирала і за згодою батьків відправляла на подальше навчання у Прагу, Братіславу, Брно… Згодом, як свідчить історія, із цих голопузих закарпатців стали відомі у світі вчені, митці, лікарі, полководці, дипломати і радники президентів великих європейських держав. Чим не прекрасний урок для рідної і незалежної України!

У цей щасливий список розумних жебраків потрапив і малий Штефан. Більше того, побачивши родинні нестатки, дідові навіть ще й призначали щомісячну грошову допомогу.

Мовляв, держава забирає старшого сина-помічника. Дід стенув плечима, махнув рукою, а баба аж зраділа…

— Та най іде з Богоньком! Хоть не буде нас своїм розумом дражнити і постоянно моралі читати.

Завершивши на відмінно навчання у гімназії, Штефан успішно продовжив навчання на філософському факультеті Пражського університету.

Згодом, через багато-багато літ, я зустрінуся із його однокурсниками — на той час уже поважними, відомими знаменитостями. І всі водноголос заявляли: Штефану світило велике майбутнє на європейській науковій або політичній арені. Але й досі ніхто не може усвідомити і пояснити, коли і яким фрасом наш вуйко, як казали баба, знюшкався[61] із комуністами і став фанатичним апостолом їхньої віри. І коли, охоплена дурманним червоним полум’ям закарпатська молодь кинулась у сорокових роках через кордон до Радянського союзу, він був серед перших.

Про літа, проведені у Союзі, стрийко Штефан не любив, а може, просто боявся оповідати. Але одного разу — це вже по кількох роках од війни — ми відзначали якесь родинне торжество. Штефан трохи випив, якось розчулився і почав захоплено розповідати про біле диво інею, з яким зустрівся, коли перетинав кордон. Як нині бачу: стрийко сидить за столом, зіперся чолом на долоню, дивиться не на присутніх, а кудись у безмежжя і, весь осяяний якимось внутрішнім духовним світлом, ніби розповідає сам собі… Слова його зринають тихо, неквапно і, бачиться, не одразу вмовкають, гаснуть, а, наче осіннє листя, ще довго кружляють по хаті і неквапно встеляють долівку дивовижно-чистим і ніжно-теплим верховинським інеєм…

І моя дитяча фантазія малювала і на все життя витворила в уяві картину, сплетену із тихих і теплих слів стрийка Штефана.

…Він переходив кордон якраз напередодні Різдва Христового. І хоч у цю пору в горах вже давно газдує зима, того року, як це часто трапляється у Карпатах, тут надовго забулася сльотаво-смолава осінь… Було темно, із прогнилого неба лило. Аби не збитися із дороги, Штефан вирішив передрімати ніч у закинутій вівчарській колибі. Тут потихеньку і забувся у молодому сні. А прокинувся від білого і пухнастого, як овеча шерсть, світла, що безугавно лилося і лилося тихими струменями знадвору. Висунув голову із колиби і завмер: за ніч дощ перестав, під ранок захухукали північні вітри і здули заляпану стару осінь кудись у долину. А натомість весь світ одразу помолодів і зацвів рясним і багатим квітом інею.

Штефан швидко одягнувся, зібрав речі, вийшов із колиби, глибоко вдихнув повітря і від побаченого завмер.

Навколо, як багаті верховинські газди, сиділи тихо у білих гунях старі і мудрі гори. А під їхніми грудьми, мирно посапуючи, досипали, немов діти, гурти дрібніших гір і пагорбків. І на всіх невимовною білизною сяяли, теж зіткані із пухнастого інею, новенькі гуні.

А ще нижче, щоправда, уже у сріблястих кожушках, немов колядники, завмерли юрби дерев. Ці колядники-дерева теж мали дивовижно білі обличчя, довгі-предовгі пухнасті вії і, бачилося, тільки й чекали Віфлеємську звізду, аби тисячоголосим хором заколядувати.