Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

здоровою, червонопикою. Хто тоді ще міг здумати, що таке вселенське царство, котре слалося з одного кінця землі в другий, царство, над яким ніколи не заходило сонце, може в один прекрасний день луснути, мов бульбашка дощова. От тепер і не вір, що Господь великий у своїй правоті і всіє у руках його.

— Та ци чуєш, Мішку, — вела своєї Фіскарошка. — Ну хоть уповіш — на яку мару здалися тобі сі чортові таляри?

Соломон на мить висунув з грошей шию, далі припіднявся, озирнувся божевільно виряченими очима надовкола і, приклавши до вуст вказівного пальця, просичав:

— Тс-с-с… тихо… тс-с-с… тихо, дурна бабо… Ану ж, увидиш, наші щи вернуться… Тс-с-с — тихо…

І впав у прірву лічби… І лічив… лічив… Ще день, другий, третій… А гроші з міхів все прибували й прибували… Від їх натиску почали скрипіти двері, осипатися стіни. А старий лічив, лічив, доки не дістав інфаркт… І в ту ж мить гроші безслідно зникли в’єдно з міхами. Коли Фіскарошка увійшла у комірчину, від Соломона од голоду і виснаження лишився уже лишень скелет: лежав на голій глиняній долівці, охолов, очі заскляніли, а губи все ще ворушились і ворушились. Видно, Соломон й по дорозі на той світ ніяк не міг вгамуватися і все ще лічив і лічив…

Але, на щастя, діда вдалося врятувати і він помалу оклигав. Проте це вже був зовсім інший дід. Від його колишніх «мух у носі», тобто нервів, лишився тільки попіл… Дід став на диво спокійним, благеньким, помудрішав щонайменше на сто років і весь час дрімав…

* * *

…Ось і тепер дід потихеньку встав із свого трону з-під печі, і, вмовляючись, мовив сам же до себе:

— Мусиш, Мішку, мало кістками погриміти, бо крумплики, нівроку, любиш їсти.

Далі підійшов до вікна і з сарказмом повідомив:

— Ади, вже тягнеться до нас водяноє-неправоє.[60] Такий нездалий, гіби цілу ніч із псами зайців гонив по винницях.

Фіскарошка й собі одразу кукнула у вікно і від щирого серця вліпила діда межи плечі.

— Ти, борсуку нехрещений, як так можеш говорити за пана Фийсу? Він што — рівня тобі, пас свині із тобою? — розгнівалася.

Коли пан Фийса навідувався до нас, бачилося, із ним заходила вся позитивна і негативна енергетика: ще здалеку починали танцювати на прив’язі собаки, реготали свині, розліталися од страху кури, перелякано кричали у сінях відра — весь світ приходив у незримий, але напружений і впертий рух.

Цього разу пан Фийса увійшов до хати тихіше кишенькового злодія. І вигляд мав такий, немов його щойно відкопали із могили — весь ніби висічений із каламутного льоду.

— Марько, ваш Сталін сатана? — запитав тихо, навіть не привітавшись.

— Пане Фийсо, Богонько милосердний з вами — про што ви кажете! — ледь не захлинулася од несподіванки баба.

— Ваш Сталін, Марько, сатана! Сатана, світом человічеським ще незнанна! — уже твердо сказав пан Фийса і безсило опустився біля дверей на долівку.

— Хрест на мені… Хрест на тобі… свят… свят! — почали баба кидати на себе і на пана Фийсу хрести. — Ви не боїтесь таке страшне говорити?! Маєте гріх неспасенний таке про вождя… про отця нашого таке говорити.

— То не я казав! То говорив дорогий Микита Хрущов! Най Богонько його довго на світі подержить, бо правду має! — луснув п’ястуком об одвірок Фийса.

Баба схопилася за голову, присіла на ослінчик і мала такий вигляд, ніби небеса впали водномить перед нею і розлетілися на друзки.

— Вшиток світ говорить, як праведник Микита Хрущов сими днями на партійному з’їзді вивів на чисту воду злодія і убивцю Сталіна! — продовжував Фийса. — Я своїми вухами нині слухав по радійови із Лондіна! Там таке, Марько, говорилося… таке говорилося про злодіянія сатани Сталіна!..

Тут пан Фийса не витримав і тихо заплакав. Баба як скам’яніла на ослінчику, так і не ворухнулась.

— Е, пане Фийсо, не беріть собі дурноє до голови, а горячоє до яєць. Чим би не бавилися пани — лем би не було войни, — висунувся, як ховрах із нори, дід Соломон. — Ви ліпше уповіште: ци ви знали, як большевики паскудно називали палиньку?..

— Што… што… Мішку, ви казали? — промлявив отетеріло пан Фийса.

— Ци ви знали, як паскудно большевики назвали паліньку, а ми з вами ту гидоту тепер мусимо пити…

Пан Фийса нерозуміюче похитав головою.

— Так обисьте знали — од недавня большевики паліньку обізвали нечистим духом і лом… лом… якимось фрасовим ломом. І тепер, видати, сісі паліньки і вина лем будуть вредити нашому здоровлю.

Бідний Фийса якимось благаючим поглядом глянув на бабу, і тою одразу ж підкинуло. Як схопила зі стіни тісто-качалку, і як вперіщить Соломона знову межи ті бідні межиплечі.

— Як лем тобі язик у роті не звариться од такої паскуді: світ перевернувся, такоє горе, а тобі все лем шалениці в голові!? — осудливо мовила баба.