Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

class="book">Штефан потирав від незвично-чистого сяйва очі і йому весь час здавалося: за один короткий сон із осіннього сльотавого світу він потрапив у країну білого благоденства… Країну, де народжуються, живуть і вічно царюють білі-білі гуцульські ангели. Все тут було для нього казково і незвично… Он, у самому низу, в межигір’ї, немов синя жила на руці старого лісоруба-верховинця, пульсує і тихо жебонить річка. Ні, вона не просто шелестіла водами, плюскотіла хвилями. У цій білій країні гуцульських ангелів річка весело неслась поміж горами і дзвінко колядувала. Підстрибуючи на перекатах, плигаючи від каменя до каменя, вона, ця янгольська річка, верховинським дівчам швидко бігла, аби встигнути донести у долину різдвяні пісні. І аби ті пісні древніх і добрих пастирів нагадали грізним царям цього світу про народження Спасителя, що усі теперішні суєти їхні — то є марнота-марнот. Що вічною є звізда Віфлеємська, котра світлом своїм у зневірених душах запалює Віру, Надію, Любов. І вічним є той, хто прийшов у цей світ із словами на вустах: «Я мир вам приніс!».

І така божественна тиша єднала різдвяне небо і землю, що, виділося, торкнешся її легенько перстом і вона — свята тиша ця — із переляку скрикне і розіб’ється-розсиплеться мільярдами друзок-іскринок інію і білим мовчанням затопить усі простори земні.

І молодому Штефанові здалося, що це біле диво, у якому він прокинувся — не просто природне диво, а провидіння, знак Долі, що він іде шляхом Істини. Вмить радістю вибухнули його груди і навперегінці із веселим криком Штефан полетів у долину, з якої починався і на півсвіту тягнувся загадковий комуністичний рай.

— Браток, ти би краще додому повернувся, — порадив Штефанові молодий прикордонник-українець, коли стрийко вийшов на охоронця.

Але Штефан не те, що би послухався, а навіть образився: він стоїть біля воріт Едему, а йому показують дорогу назад, до пекла! І ось на цих словах стрийко умовк. Проте всі достеменно знали, яким пеклом обернувся для нього сподіваний рай: Львівська буцигарня, далі безконечна дорога у сибірські концтабори, золоті копальні на Колимі… Звідси його і ще кількох закарпатських доходяг-скелетів відкопали серед війни і відправили у Бузулук, де формувався корпус генерала Людвіга Свободи.

Із війни Штефан вернувся весь осяяний орденами і медалями та відірваною по лікоть правою рукою. І, головне, — приїхав із тою ж фанатичною вірою у комуністичне месіанство. Дуже швидко оженившись, покинув родину і почав із однодумцями твердо і настійно клепати нове життя, що мало привести закарпатців до незрозумілого їм світлого майбутнього. Проте сталося навпаки — нове життя привело самого Штефана до його минулого — знову у сталінські концтабори.

…Це сталося на сільських зборах, де йшла гаряча агітація за створення в селі колгоспу.

Штефан сидів серед уповноважених у президії під портретом нянька Сталіна і вів засідання. Невеликий сільський клуб роївся, гудів, свистів — одні хотіли в колгосп, інші — зарікалися не вступати у жебрачу банду. Серед розпалу пристрастей стрийко встав, хотів луснути по столу, але якось невдало розмахнувся і культею — напіввідірваною рукою — зачепив над собою портрет Сталіна. Вождь зірвався зі стіни, луснувся об підлогу і бризками розлетілося скло… Вмить все стихло! Скам’янілі очі натовпу застигли на розбитому портреті. Сталін спершу невдоволено поморщив чоло, а потім таємниче посміхнувся під свої прокурені руді вуса і загадково помахав пальцем…

Наступної ночі до обійстя Попелюків — родинного гнізда дружини стрийка — під’їхав «чорний ворон» і Штефан безслідно зник. А повернувся аж через п’ять років, коли, царствічко йому небесноє, золотий Микита Хрущов копнув у гузицю злодія Берію і одправив його у пекло гарячу смолу жерти. А з концтаборів випустив на волю мільйони невинних людей!

Я ніколи не забуду мукачівський вокзал післяберіївської пори… Ми з бабою Фіскарошкою торгували там грушами. Ще здалеку поїзди, винувато кричачи, повільно наближалися до Мукачева, везучи вчорашніх арештантів. Чимало із колишніх ув’язнених поверталися додому у Європу, а інші, місцеві, поодинці сходили на перон. Наголо острижені, у благеньких фуфайках, кирзових чоботах із полотняними торбами за плечима вони безпорадно оглядалися, довго когось або чогось чекали, а потім, упевнившись, що їх у цьому світі ніхто не жде, прошкували до міста. Вони йшли помаленьку, обережно, наче впевнюючись, чи це справді їхня земля, чи не розверзнеться під ногами дорога і вони полетять униз і, немов після солодкого сну, знову прокинуться у пеклі.

У місті, серед багатолюдного натовпу, репресованих теж можна було безпомилково упізнати. Сталінські в’язні мали аскетичні, непроникливі, як буддійські монахи, обличчя і всі були схожі на обезкрилених херувимів, чи, вірніше, німих апостолів. І що би нині не теліпали язиками кастровані історики і трансвеститні інтелігенти, я прощаю всі гріхи і гуканські вибрики Микиті Хрущову. Він для мене назавжди залишиться чи не єдиним правителем у нашій історії, до якого ставлюся із великою повагою, приязно і з тою любов’ю, з якою ставляться блудні сини до своїх таких же блудних, але дорогих серцю батьків. Микита Хрущов — єдиний правитель, який повернув спотвореній Правді її істинне обличчя, а невинним людям — їх чесні імена.

Ось тої пори, яку тепер називають хрущовською відлигою, із Воркути повернувся і стрийко Штефан. І з тої миті ніколи не показувався на люди: сидів цілими днями у комірчині, перечитував томища Леніна, Маркса, Енгельса, Сталіна і тижнями від нього ніхто, навіть із рідних, слова жодного не чув!

Ніколи не забуду, як одного разу баба послала мене віднести стрийкові торбу перших грушок-медівок — він їх дуже любив із дитинства.

Вдома у стрийка нікого не було, і я відкрив комірчину сам. І одразу відчув липкий і солодкувато-пліснявий сморід. У комірчині було темно, і коли очі призвичаїлися до потемків, побачив стрийка Штефана. Він сидів навпочіпки у глибині комірчини за велетенською сіткою, сплетеною павуками. І бідний Штефан у тому павутинні нагадував