Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

Паррі й Усміяні влаштували в Гірсланденклінік, в одному з фешенебельних госпіталів у передмісті. Виявляється, Даллеса й Паррі зв'язує давня дружба: мабуть, американці готують свій склад майбутнього італійського кабінету, осяяного славою партизанів — не комуністів, а швидше монархістів, затятих націоналістів, які розійшлися з дуче лише останнім часом, коли наші війська були змушені ввійти до Італії.

Гюсман приїхав по нас і одвіз до Даллеса, на його конспіративну квартиру. Даллес уже чекав нас. Він був стриманий, але доброзичливий; сидів біля вікна, проти світла, й довго мовчав. Першим заговорив Геверніц.

Він спитав мене:

— Чи не ви допомогли звільнити на прохання Матильди Гедевільс італійця Романо Гуардіні?

Я нічого певного не міг відповісти, бо прізвище це не збереглося в пам'яті. Можливо, подумав я, це одна з форм перевірки.

— Відомий католицький філософ, — продовжував Геверніц, — він дуже дорогий кожному мислячому європейцю.

Я загадково посміхнувся, пам'ятаючи уроки нашого великого актора Шелленберга.

— Генерале— спитав мене Гюсман, — чи усвідомлюєте ви, що війну Німеччина програла?

Я розумів, що ці люди примусять мене пройти через аутодафе — принизливе і для мене особисто. Я поводився у свій час так само, коли хотів зробити своєю людиною того чи іншого політичного діяча, який стояв в опозиції до режиму.

— Так, — відповів я.

— Чи ясно вам, що діловою базою можливих переговорів може бути лише одне: беззастережна капітуляція?

— Так, — відповів я, розуміючи, що сам факт переговорів важливіший, ніж тема переговорів.

— Якщо ви все-таки, — вів далі Гюсман, — захочете говорити від імені рейхсфюрера Гіммлера, то переговори на цьому обірвуться: містер Даллес буде змушений відкланятись.

Я подивився на Даллеса. Я не міг побачити його обличчя — світло било мені в очі, але я помітив, як він ствердно кивнув головою, але знову не промовив ані слова. Я зрозумів, що це питання форми, бо вони добре знали, від чийого імені може й буде говорити вищий генерал СС. Вони поставили себе в смішне й принизливе становище, запитавши про це. Я міг би, звичайно, відповісти їм, що я готовий говорити тільки з містером Даллесом, і коли дізнаюсь, що він представляє єврейський монополістичний капітал, я негайно припиню з ним будь-яке спілкування. Я зрозумів, що вони чекають моєї відповіді. І я відповів:

— Я вважаю злочином проти великої німецької державності, яка є форпостом цивілізації в Європі, продовження боротьби тепер, особливо коли ми змогли сісти за один стіл — стіл переговорів. Я готовий віддати всю мою організацію, а це наймогутніша організація в Італії — СС і поліція, в розпорядження союзників заради того, щоб домогтися закінчення війни й не допустити створення маріонеточного комуністичного уряду.

— Чи означає це, — запитав Геверніц, — що ваші СС вступлять у боротьбу проти вермахту Кессельрінга?

Я збагнув, що ця людина хоче серйозності в усьому. А це — запорука реальної розмови про майбутнє.

— Мені треба заручитися вашими гарантіями, — відповів я, — щоб говорити з фельдмаршалом Кессельрінгом предметно й доказово.

— Звичайно, — погодився зі мною Даллес..»

Я провадив далі:

— Ви повинні зрозуміти, що, як тільки Кессельрінг дасть наказ про капітуляцію тут, в Італії, де йому підкорено понад півтора мільйона солдатів, піде ланцюгова реакція і на інших фронтах: я маю на увазі західний і скандінавський — у Норвегії й Данії.

Я розумів також, що в цій важливій першій розмові мені треба викласти свій козир.

— Якщо я матиму ваші гарантії на продовження переговорів, я беру на себе зобов'язання не допустити зруйнування Італії, як це заплановано за наказом фюрера. Ми дістали наказ знищити всі картинні галереї й пам'ятники старовини, одним словом, зрівняти з землею все те, що належить історії людства. Незважаючи на особисту небезпеку, я вже врятував і сховав у свої тайники картини з галереї Уффіці й Патті, а також колекцію монет короля Віктора-Еммануїла.

І я поклав на стіл список картин, які я сховав. Там були імена Тіціана, Ботічеллі, Рубенса. Американці припинили переговори, вивчаючи цей список.

— Скільки можуть коштувати ці картини? — спитали мене.

— Їм немає ціни, — відповів я, але додав: — По-моєму, більше як сто мільйонів доларів.

Хвилин десять Геверніц говорив про картини епохи Відродження і про вплив цієї епохи на технічний і філософський розвиток Європи. Потім у розмову вступив Даллес. Він вступив у розмову несподівано, без будь-яких переходів. Він сказав:

— Я готовий мати діло з вами, генерале Вольф. Але ви повинні дати мені гарантію, що не вступите ні в які інші контакти з союзниками. Це — перша умова. Сподіваюсь, ви розумієте, що факт наших переговорів повинен бути відомий лише тим, хто тут присутній.

— Тоді ми не зможемо укласти мир, — сказав я, — бо ви — не президент, а я — не канцлер.

Ми обмінялися мовчазними усмішками, і я зрозумів, що таким чином я дістав згоду проінформувати Вас про переговори і просити ваших дальших вказівок. Я надсилаю цього листа з ад'ютантом фельдмаршала Кессельрінга, який супроводжує свого шефа в польоті в Берлін. Цю людину я перевірив якнайпильніше. Ви згадаєте про нього, бо саме Ви затвердили його кандидатуру, коли він мав їхати до Кессельрінга, щоб інформувати нас про зв'язки фельдмаршала з рейхсмаршалом Герінгом.

Наша наступна зустріч з американцями відбудеться найближчими днями.

Хайль Гітлер!

Ваш Карл Вольф»

Вольф написав правду. Переговори йшли саме в такому чи майже в такому ключі. Він тільки нічого не написав про те, що по дорозі додому, в Італію, він у купе поїзда мав тривалу розмову віч-на-віч з Гюсманом і Вайбелем. Обговорювався склад майбутнього кабінету Німеччини. Було обумовлено, що канцлером стане Кессельрінг, міністром закордонних справ — групенфюрер СС фон Нейрат, колишній намісник Чехії і Моравії, міністром фінансів — почесний член НСДАП Ялмар Шахт, а міністром внутрішніх справ — обер-групенфюрер СС Карл Вольф, Гіммлеру в цьому кабінеті портфеля не призначили.

12.3.1945 (08 годин 02 хвилини)

А Штірліц що є сили гнав свій «хорх» до швейцарського кордону. Поряд з ним, принишклий, блідий, сидів пастор. Штірліц настроїв приймач на Францію — Париж передавав концерт молоденької співачки Едіт Піаф. Голос у неї був. низький, сильний, а слова пісень прості й щирі.

— Повний моральний занепад, — сказав пастор, — я не засуджую, ні, просто я слухаю її і весь час згадую Генделя й Баха. Раніше, мабуть, люди мистецтва були вимогливіші до себе: вони йшли поряд з вірою і ставили перед собою надзавдання. А це? Так розмовляють на базарі…

— Ця співачка переживе себе… Але сперечатися ми з вами будемо після війни. Зараз іще раз повторіть мені все, що ви маєте