Юліан Семенов - Сімнадцять спалахів весни

Коли я скажу йому, що результати перевірки проти вас, це і його поставить також під непрямий удар. А на мене, хоч як це смішно, обрушаться удари з двох боків. Мене вдарить і Мюллер, і ви. Він — тому що мої докази треба ще перевіряти й перевіряти, а ви… Ну, ви вже розповіли, як приблизно битимете мене. Що мені, офіцерові гестапо, робити? Скажіть ви, офіцер розвідки.

«Ось він куди веде, — збагнув Штірліц. Провокація чи ні? Якщо він мене провокує, тоді ясно, що треба робити. А коли це запрошення до танцю? Ось-ось вони тікатимуть з корабля, як щури. Він недарма сказав про гестапо й розвідку. Так. Зрозуміло. Зрозуміло. Ще рано відповідати. Ще рано».

— Яка різниця, — знизав плечима Штірліц, — гестапо чи розвідка? Взагалі, незважаючи на чвари, ми робимо ту ж саму справу.

— Ту ж саму, — погодився Холтофф. — Тільки ми славимося в світі як кати й громили, ми — люди з гестапо, а ви — ювеліри, парфюмери, ви — політична розвідка. Ви потрібні будь-якому ладу і будь-якій державі, а ми належимо тільки рейху: з ним ми або піднімемося, або зникнемо…

— Ви питаєте мене, що робити?

— Так.

— Ваші пропозиції?

— Спершу я хочу вислухати вас.

— Судячи з того, як ви викручували пробки і як просили мене опустити штори…

— Штори запропонували опустити ви.

— Невже? Чорт візьми, мені здавалося, що це ваша пропозиція… Гаразд, не в цьому суть… Ви хочете вийти з гри?

— У вас є «вікно» на кордоні?

— Припустимо.

— Якщо ми подамося втрьох до нейтралів?

— Утрьох?

— Так. Саме втрьох: Рунге, ви і я. Ми врятуємо світові великого фізика. Тут його врятував я, а організували втечу — ви. Як? І не забувайте: під ковпаком ви, а не я. А ви знаєте, що таке бути під ковпаком у Мюллера. Ну? Я жду відповіді.

— Хочете ще коньяку?

— Хочу.

Штірліц підвівся, не поспішаючи підійшов до Холтоффа, той простяг чарку, і в цю мить Штірліц навідліг ударив Холтоффа по голові важкою гранчастою пляшкою. Пляшка розлетілася, темний коньяк стікав по обличчю Холтоффа.

«Я зробив правильно, — розмірковував Штірліц, натискуючи на акселератор «хорха». — Я не міг учинити інакше. Навіть якщо він прийшов до мене щиро — все одно я зробив правильно. Програвши в деталях, я виграв щось більше: повну довіру Мюллера».

Поруч, привалившись до дверець, напівлежав Холтофф. Він був непритомний.

Холтофф помилявся, коли говорив, що Мюллер зараз спить. Мюллер не спав. Він щойно одержав повідомлення з Центру дешифрування: шифр російської радистки збігався з тим, який прийшов у Берн. Отже, думав Мюллер, російський резидент почав шукати новий зв'язок або вирішив, що його радисти загинули під час бомбування, або відчув, що з ними щось сталося. При цьому Мюллер намагався виводити за дужки ці злощасні відбитки пальців на російському передавачі і на телефонній трубці спеціального зв'язку з Борманом. Але чим наполегливіше він виводив це за дужки, тим більше злощасні відбитки заважали йому думати. За двадцять років роботи в поліції в нього з'явилася особлива властивість: він спершу прислухувався до відчуття, до своєї інтуїції, а вже потім ще раз перевіряв це своє відчуття аналітичною розробкою факту. Він рідко помилявся: і коли служив Веймарській республіці і трощив демонстрації нацистів, і коли перейшов до нацистів і почав кидати в концтабори лідерів Веймарської республіки, і коли виконував усі доручення Гіммлера, та й пізніше, коли потягнувся до Кальтенбруннера, — чуття не підводило його. Він розумів, що Кальтенбруннер навряд чи забув доручення, пов'язане з Штірліцом. Виходить, сталося щось і, мабуть, на високому рівні. Але що сталося й коли — Мюллер не знав. Тому він і доручив Холтоффу поїхати до Штірліца й розіграти спектакль: якби Штірліц наступного дня прийшов до нього й розповів про поведінку Холтоффа, він міг би спокійнісінько покласти справу в сейф, вважаючи її закінченою. Якби Штірліц погодився з пропозицією Холтоффа — тоді він міг би з відкритими картами йти до Кальтенбруннера й доповідати йому про цю справу, спираючись на дані свого співробітника.

«Так… — усе ще думав Мюллер. — Гаразд. Дочекаємося Холтоффа, а там буде видно. Тепер про російську «піаністку». Мабуть, після того як її шеф став шукати зв'язок через Швейцарію, до дівки можна застосувати наші методи, а не спасенні розмови Штірліца. Не може бути, щоб вона була просто знаряддям у руках своїх шефів. Вона щось мусить знати. Практично вона не відповіла на жодне запитання. А часу нема. І ключ від шифру, який надійшов з Берна, теж може бути у неї в голові. Це наш останній шанс».

Він не встиг додумати: двері відчинились, і ввійшов Штірліц. Він гримав під руку закривавленого Холтоффа — його зап'ястя були зчеплені за спиною невеличкими хромованими наручниками.

У дверях Мюллер помітив розгублене обличчя свого помічника Шольца й сказав:

— Ви збожеволіли, Штірліц…

— Я при своєму розумі, — відповів Штірліц, гидливо кидаючи в крісло Холтоффа. — А от він — або збожеволів, або став зрадником.

— Води, — розтулив губи Холтофф. — Дайте води!

— Дайте йому води, — сказав Мюллер. — Що сталося, поясніть мені толком?

— Нехай спершу він усе пояснить толком, — відповів Штірліц. — А я краще все толком напишу.

Він дав Холтоффу випити води й поставив склянку на піднос, біля графина.

— Ідіть до себе й напишіть, що ви вважаєте за потрібне, — сказав Мюллер. — Коли ви зможете це зробити?

— Коротко — через десять хвилин. Докладно — завтра.

— Чому завтра?

— Тому що сьогодні в мене є невідкладні справи, які я мушу закінчити. Та й, крім того, він раніше не очуняє. Дозвольте йти?

— Так. Будь ласка, — відповів Мюллер.

Штірліц вийшов. Мюллер зняв наручники з Холтоффа і, задумавшись, підійшов до столика, на якому стояла склянка. Обережно взявши двома пальцями склянку, Мюллер подивився на світло. Чітко видніли відбитки пальців Штірліца. Він був у числі тих, у кого ще не встигли взяти відбитки пальців. Скоріш підкоряючись звичці доводити всі справи до кінця, ніж підозріваючи саме Штірліца, Мюллер викликав Шольца й сказав:

— Нехай змалюють пальці з цієї склянки. Якщо спатиму — будити не треба. По-моєму, тут можна не поспішати…

Дані експертизи ошелешили Мюллера. Відбитки пальців, залишені Штірліцом на склянці, були ідентичні з відбитками пальців на телефонній трубці і — що найстрашніше — з відбитками пальців на російському радіопередавачі…

«Мій дорогий рейхсфюрер!

Я щойно повернувся до себе в ставку з Швейцарії. Учора я й Дольман, взявши з собою італійських повстанців-націоналістів Паррі й Усміяні, — виїхали до Швейцарії. Перехід кордону було підготовлено якнайретельніше. В Цюріху