Ярослав Михайлович Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

– А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник – там якісь кишковопорожнинні, гадюки – бридота одна!

– От ти не розумієш…

– Не хочу я такого й розуміти, – урвав я Митька. – Маєш бажання, то й читай собі, скільки влізе. Станеш великим зоологом, будеш казати: «Любі діточки, бачите цього павучка?» – засміявсь я, згадавши нашу ботанічку.

– Якби ти дав мені договорити, то й сам менше дурниць намолов би зараз.

– Ну, кажи, кажи, – поблажливо дозволив я.

– Ти думаєш, зоологія – це самі павучки і оці от, як їх, кишковопусті?

– Порожнинні, – поправив я його. – Одна назва чого варта.

– От-от. Так, до твого відома, зоологія – наука про весь тваринний світ. Отже, в ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще і для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.

– Ти думаєш?

– Ще б пак!

– Гм, а й справді, – погодивсь я по хвилинному роздумі. – І голова ж у тебе, Митю.

– Ну що ти, – скромно озвавсь Митько.

Розділ VI,

який проливає світло на наших пращурів і ще на дещо. Ну й Митько!

– Скажіть, які молодці, – дивувалась бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. – Цілими днями читають. А ви не перевтомитесь?

– Авжеж, молодці, – бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. – Стільки читати – з глузду можна з’їхати.

– Невже тобі нецікаво? – питав я.

– Цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки – дев’ята за якийсь тиждень.

А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення.

– Сергію, – сказав він, притискаючи книгу до грудей. – Я все зрозумів. Не там ми шукаємо.

– Тобто?

– А от послухай. Я тут собі дещо виписав. Тільки не переривай. – Він узяв до рук учнівський зошит і набрав повні груди повітря:

– «Багато свідчить про те, що в кінці силуру і на початку девону», це періоди такі, – пояснив Митько. – Знаєш, у зоології там, геології весь час існування земної кулі поділений на періоди. Так от, значить, «у кінці силуру і на початку девону, десь із триста мільйонів років тому, на землі трапилась якась різка переміна. Саме тоді вперше з’явились риби, близькі до відомих нам сучасних видів. У них були справжні кістяні щелепи, луска з налягаючих одна на одну пластин. Плавці мали своєрідний вигляд – нагадували маленькі весла з торочкою з м’яких променів. Ось чому цих риб назвали кистеперими.

Мало того, що вже тоді їм були властиві риси, характерні і для сучасних риб, одна з груп кистеперих поклала початок формам, які освоїли суходіл і стали нашими прямими предками».

– Нашими предками? – скрикнув я. – Якісь риби!

– А то, – спокійно відповів Митько. – Ось і малюнок є, – тицьнув він мені під ніс якусь поторочу.

– Ну й страховидло! Отже, ти хочеш переконати мене, що це твій прапрадідусь?

Митько закашлявсь і хотів був щось гостре відповісти, – я бачив це по ньому, – але усвідомлення того, що він зараз дивиться на мене з вершини надбаних знань, одтіснила самолюбство на другий план.

– Чому ж це тільки мій? І твій також.

– А може, в мене інші пращури? – спитав я несміливо.

– Ніяких інших! Ти що, від своїх родичів відмовляєшся? Оце єдині пращури для всіх! – вигукнув нетерпляче Митько. – Ти будеш слухати чи ні?

– Буду, буду, – мерщій згодивсь я і ще раз зиркнув на малюнок.

– «Слід зазначити, що до початку девонського періоду суходіл відрізнявсь од того, який ми бачимо сьогодні. Саме у воді розвивалось багате тваринне й рослинне життя, а на суходолі, що являв собою переважно голий камінь, життя, очевидно, ще не з’являлось.

Життя кипіло в більшості водойм, однак хребетні, наприклад, кистепері риби, очевидно, надавали перевагу прісноводним болотам», – мовив Митько із притиском.

– Ну то й що?

– Та не переривай, кажу. «У 1938 році біля берегів Південної Америки рибалки виловили велику, не бачену досі рибу з дуже міцною лускою і трьома парами м’ясистих кистеперих плавців. Довжина її була 150 сантиметрів, вага – 57 кілограмів. Директор місцевого музею міс Латимер звернулася по консультацію до професора Сміта. Вчений класифікував рибу, як представника загону кистеперих».

– Ну то й що? – Я ніяк не розумів, до чого він хилить.

– А те, що вони, вважалося, вимерли 50 мільйонів років тому. Кистеперих риб було багато на нашій планеті в ті часи, коли у воді плавали, уявляєш, іхтіозаври. Це теж давно вимерлі…

– Та знаю, знаю, – перепинив я.

– …По суші никали бронтозаври, коли на землі з’явилися перші предки птахів – археоптерикси. «На честь міс Латимер рибу назвали латимерією, – читав він далі. – У 1952 році в Мозамбікській протоці зловили ще одну латимерію, а до середини 1960 року ще шістнадцять». Це в наш час!

– Слухай далі, – Митько перегорнув сторінку. – «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.

Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків – динозаврів.

У 1912 році ці розповіді потвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито із розладнанням нервової системи».

– Я думаю! – жахнувся я.

– «Після Першої світової війни, – оком не зморгнув Митько, – вчені вирішили таки до кінця розібратись у цій загадковій проблемі «динозаврів». І нарешті в двадцятих роках нашого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилась гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатись чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.

Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя».

– От би й собі там побувати, – в захваті мовив я.

– «Гігантський варан, – не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, – був відомий ученим з палеонтологічних знахідок» (палеонтологія – це наука, що вивчає викопні організми), е-е, «знахідок в Австралії, в шарах мезозойської ери. Вважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому».

– Ти можеш заперечити, – вів далі Митько, – он де той Зондський