Марина Соколян - Серце гарпії

про що, за наявності такого доречного назвиська, згадати ставало дедалі важче. Утім, наразі те поетичне наймення ролі не грало. Насправді, важило дещо інше…

Ярка поволі всміхається, і Катруся припиняє плакати, спостерігши той лиховісний усміх.

А за кілька днів Ропуха, бридливо підібгавши морквяні вуста, пропонує Катрі та Вірі перездати роботи, знявши таким чином з Ярчиної сусідки фатальне звинувачення.

— Як це тобі вдалося?! — питається Катруся, зустрівши Ярку щойно по тій оказії.

— Мені?! — дивується та і блимає так безневинно, що і янгол би застидався, побачивши.

Катруся, втім, зробила висновки зі своєї пригоди, і вже так просто віри не йме.

— Пити будеш? — хитро пропонує вона. — Джин-тонік? Бо мені треба — після всього…

Треба їй, чмихає Ярка. Ти ж непитуща, подруго, то чого б це раптом? А втім, усе буває вперше. І бажання споїти людину, аби вивідати таємницю-другу, також.

— Ну, якщо треба… — погоджується потенційна жертва. Її не може не цікавити цей наглий прогрес у Катрусиній моралі. І не може не тішити, коли вже на те.

Утім, гарненько посидіти на громадській кухні їм не вдається: шейхи принесли на своє сватання величезний кальян, ураз перетворивши кухню на жерло вулкана, отож Ярка, підхопивши пару казенних ковдр, проводить сусідку на гуртожицький дах. Погода якраз уже достатньо тепла, аби цілуватися там під зірками (саме так туди Ярка і потрапила вперше), проте намолене місце виявляється цілком придатним і для дружньої пиятики. До того ж, розлога панорама сповитих сутінками спальних районів природним чином налаштовує на соціально-філософський лад.

— Людські покидьки, — хильнувши хмільної закалатанки, несподівано вирікає Катруся, а тоді додає: — Їхні справи найкраще видно з високої вежі.

Ярка ледь не похлинається гіркуватим питвом.

— Реферат, — усміхнувшись, пояснює сусідка. — Я писала по Сковороді.

— Ага-аа… — відкашлявшись, погоджується Ярка. — Мав рацію. Покидьки, певна річ. Куди не кинь.

— Але не всі, — хитнувши пляшкою в Ярчиному керунку, мовить Катруся. — Ось ти, приміром…

— Та я — також покидьок, — сміється Ярка.

— Ну ні, не цілком, — суворо уточнює Катря. — В людини є два серця — добре і зле. І вони змагаються між собою.

— Е? Реферат? Чи довідник з патанатомії?

— Реферат, — зітхає сусідка. — Ну то зізнавайся! Що ти зробила нашій Ропусі? Підстерегла в підворітті і — ножа до горла? Якраз мій хлібний пропав… Твоя робота?

— Ти точно знаєш, що моя? — дивується Ярка.

— Точно, — киває Катря.

— Ну… — Ярка смикає плечима. — Я з нею не бачилась насправді. Так що ніж — то не я. Але я коротенько поговорила з Васютою… Ти ж знаєш, він подається на той самий грант, що і Ропуха… От він і наскаржився завкафедрі: Антоніна Іванівна, мовляв, висуває безпідставні звинувачення, аби звільнити місце для своїх протеже, ну і таке інше… А завкафедри того не терпить, бо має, у свою чергу, власних протеже… Так що та мусила переглянути свою поведінку. Бачиш? Усе просто. Обійшлося без ножа.

Катруся ніяково кахикає.

— Просто… — з чудернацькою інтонацією вимовляє вона.

На якусь мить западає тиша.

— То яке в мене серце — добре чи зле? — питається Ярка, не так з цікавості, як із бажання перервати незатишну мовчанку.

Сусідка дивиться на неї розгублено.

— Кажу ж тобі, обидва.

— Шизофренія, — скрушно зітхає Ярка. — Я так і знала.

Вона довго дивиться на свічки новобудов та сяйні ріки магістралей між ними.

— У дитинстві я розказувала усім знайомим, що маю старшу сестру, — невідь-чому зізнається вона.

— Вигадані друзі, так-так, — з розумінням киває Катруся.

— Ну, не зовсім вигадані, — смикає плечима Ярка. — Вона була ніби частина мене — та «я», котра завжди знала, як правильно поводитись. На відміну від тої «я», котра могла чинити, як заманеться. Ну бо знати не знала про жодні правила. Я для неї навіть назвисько підібрала — із тих самих букв, що складали моє повне ім’я. Отак і було: Лapa свариться, а Ярка знай собі бешкетує.

— Внутрішній голос? — гмукає Катря. — Ну то ти собі лестиш. Він у кожного є. Ось мій мені каже: «не пий».

І, тихо сміючись, вона прикладається до пляшки.

— Може бути, — всміхається Ярка. — Але він в мене не один.

— Ого! — позірно жахається сусідка. — А другий що робить?

— Я не знаю, — супиться Ярка. — Тобто… не можу пояснити.

— Чому? Ой, лишенько! Він в тебе що — чоловік?

— Ні, — пирхає Ярка. — Він… Тобто, вона — взагалі не людина.

Катря вражено цикає.

— Пра-ально… — здається, вона таки трохи захмеліла. — Від людей хорошого не жди! Кажаниха — оце ж стерво!

— А, так, — супиться Ярка. — Було би їй хвоста накрутити!

Сусідка пирхає несподівано люто.

— Та не треба. Вона краде настільки тупо, що колись однозначно на тому попалиться. Ось ти — інша справа.

— А? Та не брала я твого ножа!

— Ні… От знаєш, як я дізналася, що то твоя робота була? З Ропухою?

— Ну?

— А ти усміхаєшся… Так… Ну так, як той чортик, котрого ти на пляму — тойво… Хитрюща, як сатана!

Ярка сміється — п’яненька свята насправді тішить око.

— Але я тобі вдячна, сатана, — нарешті вимовляє Катря. — Сподіваюся, зможу колись відплатити!

— Сподіваюся, до того не дійде, — серйозно відказує Ярка. — Бо якщо вже я попалюся… тобі варто бути деінде.

Зітхнувши, вона щільніше запинає тоненьку ковдру: холодний вітерець зісподу здається їй відрухом великого крила. Бентега, однак, наспіє й відлетить, адже ж чого хвилюватись? У неї є все, що потрібно для щастя: друзі, любов і безмежне майбутнє, сповнене дивовиж.

* * *

Ярка вимикає нетбук і, керуючись раптовою огидою, кладе його на підлогу та відпихає подалі, під сколіозний вигин панцирного ліжка. Звісно, техніка ні в чому не винна, однак не винні були, нібито, і ті вістові, котрих страчували колись по отриманні поганих новин. А що останні новини поганими не були, ніяк не зменшувало Ярчину гидливість.

Рвучко підвівшись, дівчина простує до вікна. У відповідь немовби на її порух, рама гойдається досередини та дмухає в лице степовицею із доброю жменею пороху. Погода і правда змінилася: вітер посилився ледь не до буревію, нагнавши з-за обрію дикі зграї попелястих хмар. Дощу, проте, і далі не нахопилося, а дахи, дерева і навіть дворові пси зробилися сиві від дрібного, наче мливо, білого піску.

Ярка причиняє вікно та вдивляється у сутінки, мимовільно чекаючи на блимання вогню поза горбовинами. Утім, жодних вогнів там віднині бути не повинно, хіба і справді покладатися у тому на потуги місцевих примар; це ж якраз сьогодні побувала у Вістівчанських пагорбах ціла делегація серйозних, сизооких хлопців, які гарненько розгребли тамтешній потайник. Правда,