Марина Соколян - Серце гарпії

прибульці мусили звідати справжніх пригод, належних кожному шукачеві скарбів, ну бо сердешний Саня, наляканий до правдивої гикавки, замало не заблукав у тих піщаних лабіринтах. Ярка могла би направити делегацію, куди слід — її червоний бантик все іще майорів на верболозі, проте власну участь у справі вона афішувати не намірялася і, замість допомогти звитяжцям у пошуках, вона потайки знищила дороговказ. Ну та врешті хованка знайшлася, скарби були вилучені, а їхній цілком уже отетерілий власник — всадовлений на м’яке крісло службової машини без жодних, утім, службових ознак.

Усе, киває до себе Ярка, усе, що можна було зробити, вона вже зробила. Лишається дещиця. І власне ця остання справа видається чомусь найважчою.

Гірко зітхнувши, Ярка кидає погляд на той порохнявий кут, куди було запроторено безневинний комп’ютер. Можна би скасувати домовленість, пошукати інших шляхів… А втім запізно, бо от-от уже…

Внизу у вітальні бамкають двері, і Ярка скрушно хитає головою.

— Лара! — гукає від сходів, і дівчина пхикає скептично, озираючись. Нема її тут, тої Лари — завіялась, як білий дим.

— Я нагорі! — відказує попри те. — Піднімайся!

За хвильку у проймі мансарди виникає Галя, тримаючи в руках велику тарелю з чимось таким округлим під білим рядном.

— Іродіада, — захоплено мимрить Ярка. — Прощайся з головою…

Галя блимає розгублено, тоді сміється.

— Тьху на тебе, — вона ставить тарелю на ліжко і відсмикує рядно. — Пиріг! Я хотіла, власне е-ее… ну, на прощання…

Ярка уважно озирає рум’яний коровай з лискучими скибочками фруктів, що складаються у велику квітку. Попри присмерки під похилим дахом пиріг виглядає на маленьке сонечко, котре от-от займеться власним, затишним сяйвом.

— Ти їдеш? — питається Ярка.

Галя ніяково усміхається і смикає плечима. Вона помолодшала за останні кілька днів: і барви на щоки вернулись, і очі засяяли лукавим блиском. Де й поділася та колишня зацькована молодичка!

— Ну, не просто тепер. Але скоро! Мушу малу зібрати, домовитись про те, інше… Ти вибач — все не мала нагоди до тебе зазирнути…

Ярка киває. Звісно, під хатою у пророчиці кілька днів людно було, як на прощі. Хто частунка ніс, хто — забавку; хто — за порадою, а хто — просто на оглядини: бо ж диво, не абищо!

— Із Максимом їдеш?

— Ну! — гордо мовить Галя. — Він якраз погодився з Нікою посидіти, оце я і вирвалась! Так що… не знаю, коли ще нагода випаде, то гарно би…

— Чаю? — підхоплює Ярка.

Гостя всміхається.

— Ну, так…

— І всю правду? Поки не захолола?

Галя сміється, розводячи руками.

— Все ти знаєш!

Ярка гмукає і відвертається, прагнучи стерти тоскну гримасу. Все! Коли б іще все — і вчасно! Попросивши Галю почекати, вона швиденько біжить вниз і приносить пару чашок, кружку і кип’ятильник. Їй не хочеться чомусь сидіти у тьмяній вітальні, а тим паче — у дворі, де навіть цикади змовкли у передчутті бурі; отож чайна церемонія відбувається зовсім уже по-партизанськи: просто на ліжку, ушляхетнена, правда, пирогом, що утвердився на ослінчику, наче князь — на світлому престолі.

Відрізавши шматочок того сонячного дива, Ярка мружиться від гурманської втіхи — пиріг начинений не просто фруктами, але айвою, підсмаженою в меду. В’язка гіркота зникла, поступившись свіжій, духмяній терпкості.

— Чарівниця! — хвалить Ярка.

— Та де! — шаріється та.

— Мій шеф казав: чародій — то фахівець у неймовірному… А це — неймовірно, повір мені!

Галя кумедно схиляє голову набік, уважно придивляючись.

— А де, ти казала, працюєш?

Ярка гмукає.

— Уже не працюю.

— Так? — далі уважно дивиться Галя. — А я гадала, звідти так просто не йдуть!

— Це ж звідки? — дивується дівчина.

Галя ніяково мружиться.

— Ну… як-то зветься? Спеціальні служби?

Ярка завмирає на мить, а тоді, обережно відставивши щербате блюдце з пирогом, згинається від реготу. Сміх душить її, наче злодій, що наскочив з темного кутка; вона не годна спинитися, аж накочуються сльози і починається гикавка. І, певна річ, у тому немає нічого смішного.

— Ну ти даєш… — зрештою, схлипнувши, мовить Ярка. — Звідки такі ідеї?

Галя дещо губиться від такої бурхливої реакції.

— Та Юхим сказав…

— О, боже, — стогне Ярка. — Ну, люди! Як даєш кому телефон служби безпеки, так уже, значить, там і працюєш?! Це ж кожен може, в довідці…

— Ну, не кожен! — обурюється Галя. — Це ж розумітися треба! І взагалі, чому не міліція?

Ярка зітхає.

— Все пропустила, еге ж? За сімейними справами?

Галя блимає скорботно. А тоді показує язичка. Отак мені соромно, мовляв.

— Розкажеш?

Ярка пирхає.

— Звісно. Це ж ти, можна сказати, усе те почала! — Галя пхає її ліктем, і та швидко виправляється. — Ну гаразд, не ти. Приймаки — старший здебільшого, і молодший, згодом. Це Саня розповів, як Юхим його веслом перейняв, пригадуєш? Ну, тобто, як очуняв, так і розповів. Ти ж, мабуть, знаєш — Приймаки возили зілля для миколаївських. І тамтешня міліція їх прикривала. Отож, до міліції звертатися, Галю, у тих справах — те саме, що скаржитися грабіжникам на поганий клієнт-сервіс.

Галя пирхає у велику чашку із бджілкою. Тоді відпиває гіркущого Вістівчанського чаю і піднімає погляд.

— А чому Саня не пішов до своїх злодійських шефів?

— Та я ж тобі казала! — дратливо супиться Ярка. — Він же їхнє злодійське майно трохи, як би це… освоїв. Коли брат його передчасно зник з горизонтів.

— І, він, значить, знав про його смерть?

— Ну звісно! Не любив його, видно, чи не дбав… А вирішив — ось непоганий шанс підзаробити. Поки всі гадатимуть, що Ігор утік, забравши майно, заховати травичку тихцем та й продати на сторону. Ровера Саня позбувся, аби думали, — на ньому Ігор і здимів, хіба дзвоника лишив — дзвоник йому, вар’яту завжди подобався… З Толіком він також домовився, навіть грошей відсипав, щоб той не надумав зненацька покаятись.

— Ага… — киває Галя. — Ясно. Ти і правда пояснювала про траву — це вже мені трохи вивітрилось. Ти ніби казала, Приймаки і Вадима підставили? А як саме — говорила?

Ярка позирає на вікно: здалося чи ні? Мовби повіяло прохолодою?

— Ні, Галю, оцього я тобі не казала. Я і сама не знала, доки Юхим не взяв Саню за петельки. Тому вже байдужки було — усе готовий був розказати, аби лишень не віддавали його обкраденим шефам… І от, виявляється, звитяжні міліціянти не лише сприяли вільній торгівлі, але й мусили перед керівництвом звітувати — на предмет розкриття відповідних злочинів. Своїх підопічних вони, звісно, не чіпали, вимагаючи натомість інших переконливих жертв. Отож, аби далеко не ходити, Приймаки і підкинули Вадимові до машини брикетик-другий, та