Марина Соколян - Серце гарпії

— Свиня забрала траву, — облизнувши губи, повідомляє Ніка. — Рила-рила і вирила. Ви-ла-ла! — сміється вона, а тоді зненацька насупившись, додає. — Він знає. Верни.

Ледь не задихнувшись з жаху, Саня ще раз оцінює шляхи до відступу. Юхим, очевидячки, здається йому слабшим супротивником, тож хлопець зривається бігти повз нього. Юхим дає йому зробити кілька кроків, а тоді, люто вищирившись, розмахується веслом, та так, що втікач, якому полірована дровеняка приходиться просто поперек спини, без зайвого звуку падає долілиць.

— Ан-ну, куда собрався?! — злостиво виголошує старий рибалка. — Нікуда ти, падлюка, не пойдеш! Пока не заговориш! Пока мені, гнида, не заплачеш!

І тільки тоді Ярка дозволяє собі видихнути. Вона вважала Юхима старим дурисвітом? Е ні, тепер вона знає — він прекрасний та грізний, наче архангел з вогненним мечем.

* * *

Прикметно, що на сторінках Писання янголи з’являються вперше не в якості вісників, але власне, як символ вигнання та покарання. Бог Старого Заповіту на загал частенько карає, виганяє та нищить свої творіння, не довіряючи тої важливої функції людям. Аякже ж, пише Книга, серце людське унаслідок своєї юності схилялося до зла, а отже не здатне було судити свої дії самотужки. А відтак потребувало суворого батьківського батога.

Цікаво, а що сказав би Господь, поглянувши ниньки у наші серця та оцінивши їх на предмет тої шкодливої «юності»? Чи не завважив би дивного омолодження наших сердець за останні років двадцять? В часи зміни орієнтирів суспільство втрачає контроль над своїми членами, не в силі більше нав’язувати їм свої норми та закони, а отже єдиним мірилом добра і зла стають особисті судження — сумнівні, хоч як крути.

Отож, в такі часи як оце нині, «серце» стає певною мірою автономним явищем. І через те саме тепер найцікавіше розібратися, що ж там коїться в його потаємних глибинах. У кожного з нас є свої демони — темні, стидкі переконання, що примушують нас чинити різноманітні капості. Хтось вірить, приміром, у всесвітню змову, хтось — ненавидить калік, інший — вважає лайном усіх, крім себе самого.

Підкорити такого демона — чимала звитяга. Однак передусім необхідно визнати те, чого насправді соромишся, стати лицем до лиця зі своєю облудною тінню.

Лячно, серце моє, чи не так?

* * *

Сяє сонце, співають пташки, пишно квітнуть райські яблуні… А Ярка несе додому сатану. Власне, люципер намальований, але який же розкішний! Торс у стилі Вальєхо, рога поліровані, а писок хитрий-хитрий! Краса, та й годі! Плакат великий та глянсовий, а що має в куточку логотип якоїсь біди — чи то спортклубу, чи то оковитої, не так і суттєво. Головне — сатаною якраз можна заклеїти підпалину на шпалерах, що утворилася внаслідок останньої вечері при свічках. Світло студентам вирубали регулярно, що неабияк пожвавлювало особисте життя, а от пожежній безпеці не сприяло. Танці, здається, на кухні були, чи ще яке стихійне лихо, а зранку — зирк! — а вже чорна пляма на півстіни. Пляму слід було негайно приховати від адміністрації, тож Ярка навідалась на найближчу рекламну виставку та потягла звідти свіжої поліграфії, увінчавши грабунок звабливим рогатим парубком. І сподівалася відтак на заслужені лаври.

Проте лаври, схоже, відкладалися. Підійшовши до дверей своєї кімнати, Ярка почула звідти таке тоскне квиління, мовби згаданий сатана уже заходився мучити чиюсь пропащу душу. Душа, здається, належала Катрусі, і це було направду дивно, адже ж Ярчина сусідка — остання, ким би міг спокуситися Лукавий. Такої доброї та щирої — іще пошукати, і то краще деінде. Навіть занадто щирої, як на власний інтерес, картала її часом Ярка. Але та її не слухала, ділилася добром і пробачала кривди. Ніц хорошого, звісно, вийти з того не могло.

Прочинивши двері, Ярка бачить приблизно те, на що чекала: зарюману дівчину в обнімку з подушкою. Втім, було тут і геть несподіване — відкрите віко валізи та розкидані по кімнаті бебехи.

— Куди це ти зібралася? — приголомшено питається Ярка. — Заміж до Еміратів?

Арабські краї, слід відзначити, були на той час питанням актуальним, бо до гуртожитку якраз протоптали стежину комерсанти з найближчого ринку. І кожен із них, ясно — шейх. З обручкою напоготові.

Втім, Катруся, схоже, близькосхідними проблемами не переймається.

— Не до Еміратів — до Макіївки… — схлипнувши, скрушно повідомляє вона. — І не заміж — а на заслання. За плагіат.

Ярка ледь не сідає попри ліжко.

— Ти?! Та ну!

Звісно, в це неможливо було повірити: Катруся ж-бо ніколи не списувала. Вона була справжнісінькою відмінницею, і лише от-от почала вилюднювати, дозволяючи собі вряди-годи проспати чи там піддивитися до конспекту. От лишень в інших списувати Катря гидувала — «з чужої тарілки не наїсися» цитувала вона мудру бабцю, бридливо кривлячи кирпатого носика. І тепер — отаке! Фантастика!

Та, правда, не схоже було, щоб сусідка жартувала. Нещодавно нове начальство надумало показати норов, і «плагіат» було внесено до переліку смертних гріхів, за які виключали з інституту. Отож, справа була серйозною, далі нема куди.

— Але як же це? Катря? — дивується Ярка і тут-таки завмирає, несподівано усвідомивши, як саме вчинилася ця фатальна приключка. І спалахує, зрозумівши, що й сама почасти винна у тому, що сталося.

Справа була проста, як двері, і лише дві дурепи, одна — закохана, друга — якась просто, збіса, свята, могли пропустити усе те повз увагу. Кілька днів тому завітала до них така собі Віра Кажан, Катрусина одногрупниця. Вона завела довгу та нудну літанію про те, як же їй тяжко ведеться, як же вона, біднесенька, нічого не встигає, а по тому, коли вже Катря з Яркою почали позіхати, попросила в колеги її реферат з філософії, аби переписати звідти літературу.

Катря нічогісінько лихого в тому не угледіла, Ярка ж просто не звернула уваги, бо якраз поринула в тяжку задуму, яку ж із двох наявних кофтинок (біла і біла!) вдягти на грядуще побачення. Отож, Віра наклала хижу лапку на Катрусин реферат і, схоже, зробила копію та здала його під власним іменем. До того ж, здала першою, свідомо чи ні, прирікши справжню авторку на присуд, для якого, як і в старі добрі часи іспанської інквізиції, достатньо було однієї лише підозри.

— Але ж і самка собаки… — шепоче Ярка, тоді підкидається, люто примружившись. — Катря! Ану хто у вас читає?

— Ропу-уха… — витираючи очі куточком подушки, каже Катруся.

Ага! Ропуха — огрядна, бундючна дама, відома Ярці ще з приймальної комісії. На прізвище, здається, Рябуха, Антоніна Рябуха,