Солен Ніра - В обмін на кохання, Солен Ніра

Глава 25

Все мало бути ідеально. Сонце, пташки, арфа на тлі. Але замість ангельської музики я почула глухий звук — хтось зачинився у ванній з весільною сукнею.

— Мамо! — простогнала я крізь двері. — Вийди!

— Я тільки випрасую трохи шовку. Він мені… не подобається. Він… підозріло шовковий!

— Ти що, прасуєш сукню праскою на пару?

— А хіба вона не для шовку?

Шипіння, легкий запах гару, і моє серце зупинилось.

— МАМО!

Внизу леді Естель підозріло спокійно пила чай, ніби нічого не сталося.

— У вас сукня горить, — сказала вона буденно, — а в мене нерви.

Я вибігла вниз, притискаючи до себе залишки фати.

— Сукню ще можна врятувати. Ми додамо пір’я! — крикнула Белла з кухні, уже в костюмі пташки. Вона готувала святкові тарталетки і перетворила капелюшок у шляпку нареченої, бо “ну а раптом”.

Софі з’явилась саме вчасно — як завжди — з нотатником і гострим язиком.

— До речі, — сказала вона, — оператор не приїде.

— Що?

— Хтось, — вона глянула на леді Естель,— подзвонив йому вночі й повідомив, що весілля відклали через… епідемію алергії.

— На кого?

— На багатих, мабуть, — сказала мама і сховала телефон у сумочку.

— Це вже не саботаж, це змова, — сказала я. — Хтось із вас хоче, щоб я просто втекла?

— Дууууже хочемо, — хором відповіли мама і леді Естель.

В цей момент у кімнату вбіг Лукос, тримаючи в руках нову сукню — запасну, від Белли. Не ідеальна, але ціла.

— Я спробував урятувати те, що можу. Тебе, наприклад.

— Занадто пізно, — прошепотіла я, дивлячись на всіх присутніх. — Вони всі… готуються до війни.

— Тоді доведеться виграти її, — відповів він, усміхаючись. — Разом.

Я саме поправляла сукню для репетиції весільної фотосесії, коли у вітальні вибухнув звук розлючених каблуків.

— Ви всі збожеволіли! — заявила Софі, влетівши у кімнату, немов гроза у шпильках.

— Що тепер? — втомлено видихнула Белла, склавши руки на грудях.

— Я запросила леді Альбіну. Вона вже в дорозі.

Тиша була такою, що можна було почути, як тріщить моє терпіння.

— Леді… кого? — перепитала я, сподіваючись, що не почула правильно.

— Альбіну, тітку з боку матері Лукоса. Вона живе в Ніцці, збирає порцелянові ляльки і досі впевнена, що всі шлюби мають бути або з любові, або з великого прибутку. І бажано — обидва варіанти одночасно.

— Софі, — голос леді Естель зазвучав, як сніг, що от-от лавиною піде з даху. — Ти… справді… запросила неїстеричну, непередбачувану, традиційно-навіжену Альбіну?

— А що? — невинно знизала плечима Софі. — Ви ж самі казали, що весілля має бути гучним.

— І я мала на увазі музику! — вигукнула леді Естель.

Я обережно підняла руку.

— Можна я поставлю дурне запитання?

— Ти вже в сукні нареченої мого сина — всі запитання легітимні, — буркнула леді Естель.

— А ця Альбіна… вона як? Більше як Долорес Амбридж чи як місіс Беннет?

— Вона як Долорес Амбридж, яка читає Vogue, — сказала Белла. — І має тростину з головою сови. Я бачила фото.

Я притулилася до шафи.

— Ну все. Мене немає. Я — шпалери.

— Вона точно розкусить тебе, — прошипіла Софі з переможним блиском в очах. — І тоді фарсу кінець.

— Софі, — леді Естель повернулась до неї так різко, що та на мить спіткнулась. — Якщо леді Альбіна дізнається, що ти спеціально зриваєш весілля, вона викине тебе першою. І повір, вона вміє викидати.

Софі похитнулася, але не здалась:

— Я просто вірю в традиції. А традиційно, коли наречена — не та, ким здається, весілля скасовують.

Ми всі завмерли.

— Леді Альбіна вже в дорозі, — додала Софі з ідеальною посмішкою. — Сподіваюсь, у вас є чай… і алібі.

Весільні приготування досягали апогею. У домі пахло трояндами, мигдалем і тривогою. Белла (сестра) нервово розкладала серветки по кольорах, леді Естель корегувала список гостей, а я… я намагалася не зомліти від усього цього театру.

У двері зайшов Лукос. Спокійний, зосереджений, як завжди. Його костюм був ще не завершений, але виглядав він так, ніби вже готовий не лише до весілля, а й до переговорів з королівською родиною.

— Мамо, — сказав він. — Софі не буде на весіллі.

— Що значить — не буде? — леді Естель навіть не підняла очей від списку.

— Саме це. Я з нею поговорив. Її речі вже збирають. Вона поїде ще до вечора.

— Ти вигнав її? — прошепотіла Белла, затамувавши подих.

— Ні, — коротко відповів він. — Я сказав, що це рішення. Не запрошення.

Він повернувся до мене й дивився довго. Не з гнівом, не з напругою — скоріше, з тихою перевіркою. Наче хотів переконатися, що я все ще тут… і не тікаю.

— У нас попереду непростий день, — сказав він. — Я не дозволю, щоб хтось псував його.

— Навіть якщо цей хтось — Софі? — уточнила леді Естель, все ще не зводячи погляду з аркуша.

— Особливо якщо це Софі, — твердо відповів Лукос. — Вона мала шанс грати за правилами. Вона обрала інше.

Він подивився на мене ще раз — м’яко, на мить навіть тепло — і вийшов, залишивши після себе тишу, що вартувала більше тисячі слів.

Як тільки Лукос вийшов, залишивши нас у святій тиші після новини про «виселення Софі», Белла обережно поклала серветку й прошепотіла:

— Це що… значить… місце біля фонтану тепер вільне?

— Ти про місце чи про хлопця біля нього? — уточнила я.

— В ідеалі — і те, й інше, — зітхнула вона.

Леді Естель врешті відірвалась від списку гостей, злегка поправила брошку на грудях і сказала:

— Софі завжди була… занадто театральна. Її сцену тепер закрили. Але це ще не означає, що глядачі розійшлись.

— О ні, — пробурмотіла я, глянувши у вікно. — Вони якраз приїхали.

На подвір’ї зупинились два чорні авто. З одного вийшов журналіст із мікрофоном і зачіскою «ураган на голові», а з другого — бабуся з фотоапаратом і табличкою «Я тітка нареченої, і я все фіксую».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍