Василь Тибель - Бурштин

Крац скоса поглянув на молоду лісникову дочку, й лукава посмішка заграла на його обличчі.

– Бачу, бачу ту фею, яка зцілила пана. Я б теж не проти підлікуватись у таких ручках.

Дівчина зашарілася й прожогом вибігла з хати.

– Я прошу пана стримуватись! – сердито вимовив Анджей.

– О, мої вибачення! То мав бути тільки комплімент.

– Добре, то що за новини привіз пан…

– Крац, Яким Крац, прошу пана!

– Пан Крац,– стримано додав Анджей, кивнувши.

– Маю для пана дві новини, як завше – добру й погану,– посміхнувся лікар.

– То не мучте…

– Дізнавшись про вашу пригоду, з Варшави їде Альжбіна Ковальська. Вона готова взяти шлюб з вами не у Варшаві, а навіть десь тут, у сільському костелі. А ваша майбутня теща, яка категорично опиралася цьому весіллю, кудись зникла з черговим коханцем, і тепер ніхто не стане вам на заваді.

Анджей відмахнувся від цієї звістки, як від надоїдливого комара.

– А друга… друга новина?

– Друга не вельми приємна для пана. Капітан Вільнек подав позов до маршалка на вашу милість. Нібито ви заборгували йому велику суму злотих. І тепер сейм має розглянути вашу справу.

– Лайдак, пся крев, я ж просив його зачекати! – Анжей враз спохмурнів.– Бачу, що не дадуть мені повністю одужати. Я збираюся та негайно їду з вами. Прошу зачекати мене в бричці.

Лікар вклонився й вийшов. Тоді Анджей побіг до хліва – шукати Мальву. Знайшов біля стіжка сіна: притиснувшись до нього, дівчина схлипувала.

– Вони всі вважають, що я хвойда! – Із цими словами вона впала Анджею на груди.

– Хто перший це скаже, матиме справу зі мною і, присягаюся честю, дорого за це заплатить!

– Анджею, любий, я роблю якесь глупство, але не можу себе пересилити… Знаю, що з нашого кохання нічого не вийде, бо ти ж панич, і все одно…

– Кохана, повір: навіть якщо це коштуватиме мені титулу й багатства, ми однаково будемо разом! Бо найбільше моє багатство – це ти!

Вона усміхнулася й міцніше притиснулася до його грудей.

– Але зараз я маю поїхати. Дуже невідкладні справи. Та й твого батька потрібно звільнити, я у величезному боргу перед ним. Якби не його влучний постріл… Ти маєш знайти ікла того клятого вепра. Тобі відомо, де він їх поклав?

– Так. Вони в торбинці над припічком.

– От і добре. Вибач, але мушу їхати.– Анджей пригорнув дівчину.

– Хочу, щоб ти знав: без тебе я не житиму.

Мальва піднялася навшпиньки, й вони завмерли в поцілунку.

Той поцілунок був таким довгим і солодким, що дівчина мимоволі подумала, чи не востаннє вона цілує коханого.

Розділ 4

Два написи

Анджей дотримав слова – лісник повернувся за кілька днів. Стурбований та злий. Мальва намагалася розрадити батька, але він виглядав усе більш похмуро й днями пропадав у лісі. А повернувшись, не знаходив собі місця.

– Як вона могла, як могла! – сердито повторював він, походжаючи по хаті.

– Хто, тату?

– Твоя мати!

– Розкажи мені. Адже ти ніколи не розповідав про неї!

– Навіть згадувати не хочу… Хай сталося те, що сталося, хай вона покинула мене із малою дитиною. Я пробачив її – мабуть, не зміг дати всього, що потрібно молодій гарній жінці. Але вчинити так ницо, викрасти оберіг, що захищав цей ліс, цю землю,– то вже занадто. Таке неможливо пробачити!

– Тату, звідки ти знаєш? Може, то не вона!

– Я дуже кохав її та надто довіряв. Тільки вона знала про схованку на Капищі Волхвів. Тільки там демон не міг до нього дістатися. А тепер вона сама себе прирекла. Ніхто не здатний керувати злим духом, а якщо хтось стане на його шляху, того він знищить.

– Тату, то, може, треба поїхати до неї? Попередити, захистити. Мені чомусь здається, що ти й досі її кохаєш…

– Ні! – Лісник гримнув дверима й вийшов надвір.

Мальва спостерігала через вікно, як він ходить між деревами, припадає до них чолом. Потім шукає на старезній сосні якісь зарубки, розчищає їх долонями, ставши навколішки. Врешті батько схопився, нічого не кажучи доньці, побіг до хліва, осідлав коня й, поки Мальва не встигла запитати, куди він, скочив у сідло і зник у лісовому серпанку.

Дівчина повернулася до тієї сосни, оглянула давні рани на корі.

«Мій Світане» – ось що там було вирізане латинськими літерами.

*

Лісник гнав коня доти, поки той не захропів і не впав. Лише тоді схаменувся, та коню вже було не зарадити. Тоді пішов пішки. Ішов кілька днів, перебиваючись лісовою їжею. У лісі ніколи з голоду не помреш, особливо коли знаєш, що й до чого. Тут їжа кругом: корінці, ягоди, гриби, жуки, дичина, навіть ящірки та жаби. А він у лісі виріс, тому ніколи не брав із собою їжі, навіть якщо вирушав далеко. Але тепер мав дістатися самої Варшави. Йшов навіть уночі, відпочивав лише по кілька годин, аж поки не минув ліс і не вийшов на битий шлях. Сподівався, що хтось підбере, бо мав із собою кілька злотих. Однак ішов до полудня, не зустрівши жодної живої душі на дорозі. Вже збирався знову звернути до лісу, що стояв стіною ліворуч від шляху, але щось його ніби тримало. Пройшов ще з верству, коли побачив на узбіччі перекинуту карету. Побіг у надії допомогти людям, але те, що побачив, його жахнуло.

Від страшного удару карета розломилася майже навпіл, під її уламками лежало понівечене тіло. Навколо гули мухи, стояв нестерпний трупний сморід. Лісник усе ж розкидав потрощені уламки екіпажа і побачив, що нещасна була жінкою, але її вже встиг пошматувати лісовий звір – із-під подраної одежі виднілося клоччя вирваного м’яса. Лице годі було впізнати, шкіра місцями здерта аж до кісток черепа. Вочевидь, тут похазяйнував вовк-самітник чи ще якийсь голодний хижак прийшов на запах свіжої крові. Лісника мало не знудило від побаченого.

– Яка страшна смерть…– Чоловік скинув шапку й трохи постояв, шанобливо схиливши голову.– Хай Господь прийме твою душу! Треба було б тебе поховати, але, вибач, маю поспішати, щоб врятувати іншу.

Надів шапку, уже збирався йти, коли випадково помітив відтяту кисть руки загиблої. На одному з пальців раптом зблиснув перстень. Невеличкий, срібний, із тонким мереживом у вигляді павучка й бурштином, закріпленим на його черевці.

Не може бути: саме такий він колись подарував Аліції!

– Світе мій, невже я не встиг?!

Не повірив собі, нагнувся, придивляючись. Усередині бурштинового камінця також застиг крихітний павучок.