Василь Тибель - Бурштин

– Але чому? Чому вони його схопили? У чому він винен?

– У тому, що цей бовдур, пся крев, має владу! – люто вигукнув граф, але одразу стишив голос.– Вибач, що зірвався. Я завтра ж їду до повіту!

– Чим, пане? Вони ж забрали бричку й пару коней.

– А винайняти?

– У лісі? Тут за тридцять верстов жодного хутора.

– Тоді піду пішки.

– Облиште, ви й на бричці не їздок, а не те що йти. Дайте краще вашу ногу, її конче треба перев’язати!

– Ми ж домовилися на «ти».

– Вибач… ні, не можу. Ви ж… ти ж… вельможний пан.– Дівчина зашарілася від того, що вперше звернулася до Анджея на «ти». І цей рум’янець остаточно вразив серце графа.

– Краще я подивлюся на твою рану! Он, на потилиці кров запеклася…– Анджей намочив чисту хустину й почав обережно протирати злипле волосся Мальви.

Воно пахло лісом. Лісом, свіжим сіном і неймовірною спокусою. Ну чому так завше? Чому він не зустрів цю дівчину хоч місяць тому? Він би все їй віддав, аби лише стала його. Зробив би графинею, і начхати на весь світ. Упав би до ніг короля… А ні, то й сам склав би титул і зробився простим шляхтичем, вільним як вітер, поселився б у цьому сосновому раю… Чому саме тепер він зустрів цю мавку, коли невдовзі весілля, коли багата й, як кажуть, гарна наречена чекає на нього у Варшаві? Бог, коли дає, то не шкодує: якщо бідність – то гола, якщо багатство – то безмежне. Він же так чекав справжнього кохання, не вірив, що існує, але ж шукав. А тепер усім серцем відчуває – ось воно, перед ним, рукою можна торкнутися – і разом із тим така прірва між ними…

Торкався її волосся, ніяковів від потаємних думок. Від кожного дотику все його єство здригалося, ніколи раніше такого не відчував. У нього ж були жінки, і не одна, але так – уперше.

«Анджею, поклавши руку на серце,– нарешті спитав він себе,– чи відмовився би ти зараз від багатства? Від тієї варшавської нареченої?»

Раніше б відповів не замислюючись, але зараз, коли вона, Мальва, така юна, така гарна, зовсім поруч… Напевне, що так. Зараз не потрібно ні багатства, ні придворного блиску. Заради цього ангела він готовий хоч сьогодні скасувати те весілля. Взавтра ж сяде й напише листа Альжбеті, яку він зовсім не знає. Врешті, це ж його дядько знайшов йому наречену…

Але це взавтра. А зараз Анджей відклав хустинку й обережно погладив голову дівчини. Мальва тремтіла, як осиковий лист.

Нагнувся, торкнувся губами чола. Схопилася як ошпарена.

– Пане, я ж просила…– Прожогом вилетіла на ґанок.

– Мальво, пробач, я не хотів тебе образити! Повір, ти для мене найдорожча. Я закохався в тебе із першого погляду!

Вона зачинила двері знадвору й притулилася до них. Стояла – і плакала від щастя.

– Мальво, не треба, там холодно! Клянусь честю, я не торкнуся тебе й пальцем без твоєї згоди.

– І землю їстимеш? – напівжартома поцікавилася дівчина.

– Їстиму! – вимовив граф.

Вона відчинила двері й, гордо випроставшись, кинула на стіл жменю суглинку. Мовляв, зараз побачимо, чого варті твої слова. Примружилася й мовчки подивилася на графа.

Той, накульгуючи, наблизився до столу, зібрав ґрунт у долоню й засипав собі до рота.

– Що ти робиш!.. Я ж пожартувала.– Мальва забігала навколо, принесла води й заходилася витирати рушником його обличчя. Анджей перхав, відпльовувався камінцями, на очах у нього виступили сльози.

– Тепер віриш? – промовив він, коли на зубах перестав хрумтіти пісок. Тоді взяв її за руки і спробував пригорнути. Вона теж потяглася до нього, але враз, як сполохане звірятко, відсахнулася.

– Я тобі не подобаюся? – тужливо вимовив він.

– Ні, Анджею. Просто я так швидко не можу. Мені треба звикнути. Я ж навіть на «ти» досі боюся тебе називати! – Вона знову зашарілася, махнула рукою й вибігла до кухні.

– Розумію,– вимовив він, почуваючись геть щасливим. Доповз до кухні, став в одвірку й почав дивитися, як вона порядкує. Мальва відчула той погляд, повернулася.

– Коли прийшов, то ставай до справи! – вимовила лукаво. Анджей узявся допомагати здоровою рукою – робив, як умів. Досі він і гадки не мав, як це – готувати їжу, а зараз займався цим залюбки. І Мальва вже не втікала і не тремтіла, коли він випадково торкався її руки чи стану.

Вечеряли разом. Спати ж полягали в різних кімнатах. Але який там сон: ні він, ні вона так і не стулили очей до ранку.

Розділ 3

Прощання

Нога в графа вже не боліла, молоде тіло набирало сили. Навіть кістки зламаної руки швидко зросталися за допомогою мазі з живокосту, якою щодня мастила руку Мальва. Граф почувався щасливим. Наче забувши про свій титул, він як міг допомагав Мальві: носив воду, рубав хмиз. Дівчина не дозволяла йому надто втомлюватися, проте Анджей наполягав: він має робити все, що й кожен чоловік. Фізичні вправи робили його тіло дужчим.

Мальва сумувала за батьком, а молодий граф утішав її:

– Як тільки остаточно одужаю, не гаючи часу поїду й звільню твого батька.

Мальва докладала всіх зусиль, аби це сталося якнайшвидше. Проте молодість брала своє. Не в змозі молоді люди постійно перебувати в скорботі. Часом, забуваючи про ту прикрість, пустували, бавилися, обливали одне одного водою. Коли ж Анджей наздоганяв дівчину, намагався пригорнути чи поцілувати, вона, сміючись, вислизала з його обіймів – легко, як весняний струмок через талий сніг, як вітер через сухе гілля, як пісок крізь пальці. Він ніби ловив легку хмаринку, тримав її біля себе, але втримати не міг. Це часом забавляло графа, і разом із тим пробуджувало в ньому шалену пристрасть.

Урешті вони все ж таки злилися в тому шаленому любовному вихорі, що рано чи пізно затягує закохані серця. Так тривало кілька днів, а можливо, й тижнів – рахувати час у таких випадках нема кому.

Але одного ранку вони прокинулися від фиркання коней і лайки лакеїв. На подвір’ї загриміли колеса. Двері відчинив Анжей, і на ґанку ледь не зітнувся із лікарем Якимом Крацем.

– Мої вітання пану! Бачу, ви гарно виглядаєте, а я так хвилювався! Зникла блідість, на щоках рум’янець, певне, лісове повітря пішло вам на користь. Навіть огляду не треба, щоб засвідчити: пан пішов на поправку. Радий, радий за вас! – Крац довго трусив руку графа.

– Прошу, проходьте! –