Василь Тибель - Бурштин

їй, уперлася, наче ослиця. Виявляється, їй давно припав до серця граф Анджей Яблонський, буцімто вона закохалася в нього ще дівчиськом, коли той навчався у військовому ліцеї. Колись побачила його під час параду – саме він упіймав букет, який вона кинула драгунам. З того часу тільки він перебував у її мріях. А тепер їй засіло в голову вийти за цього гульвісу, який уже примудрився протринькати й програти в карти родове майно і тепер зазіхає на її статки. Не бувати цьому! Надто вже тяжко здобувала Аліція своє багатство, щоб так просто його втратити. Вона могла б підіслати найманого зарізяку або отруїти небажаного зятя, але вибрала кращий спосіб. Випустила вогняного коня – і продала його розбещеному паничеві

Відтепер графиня Камінська матиме особистого демона. І хай хтось спробує стати їй поперек дороги!

Жінка відкинула вуаль і розсміялася лихим сміхом.

Вона знову дістала зі скрині мідний диск, окований золотом. На ньому був чітко, глибокими рисами витіснений лик сердитого Сонця, від якого відходило шість променів. Кінці п’ятьох впиралися у важкі золоті монети, і лише один завершувала глибока діра, дно якої чомусь ніяк не вдавалося розгледіти. Дивно було бачити такий глибокий отвір у плоскому дискові в палець завтовшки. Вона довго придивлялася – що там на денці, аж раптом її увагу привернула якась тінь за вікном. Графиня відхилила завіску – полем уздовж дороги біг кінь. Ну й хай собі, чи мало їх там пасеться? Побачив екіпаж і давай собі гарцювати… Але ні – він вогняно-рудий!

Не може того бути… Вона продала вогняного коня тому лайдаку, а сама вже третій день у дорозі. Проте кінь швидко наздогнав карету і тепер біг поряд. Повернув голову й зазирнув, як здалося, просто в душу графині.

Аліція мало не зомліла: на неї дивилося справжнє обличчя демона. Коні в упряжці злякалися й понесли, карета підскакувала на вибоїнах і мчала з шаленою швидкістю, здавалося, ще трохи – і вона розсиплеться. Кучер не втримав віжки й полетів шкереберть у канаву, відтепер уже ніхто не керував кіньми… Графиня сіпнулася до своєї скрині, вихопила позолочений диск – і саме в ту хвилину вогняний кінь оглушливо заіржав. Упряжка сіпнулася вбік, передня вісь тріснула, колеса розкотилися в різні боки, а карета перекинулася й з гуркотом покотилася вниз із високого насипу.

*

Про зникнення графині при королівському дворі згадували недовго. Хтось пустив чутку, що вона втекла з черговим коханцем чи то в Угорщину, чи в Трансільванію. Всі з полегшенням зітхнули, а місце першої дами швидко зайняла інша, значно молодша вельможна пані.

Розділ 2

Неждане кохання

– Пане офіцере, я наполягаю на огляді його світлості! – Лікар здавався невблаганним. Він майже затулив собою графа, не дозволяючи поліціянту наблизитися до пацієнта.

– Добре, тоді я ще порозпитую лісника.– Косинський встав і, чіпляючи шпорами мостини, попрямував до бородатого господаря. Той понуро сидів на підвіконні, похнюпивши голову. Тим часом лікар схилився над Анджеєм і взявся ретельно його оглядати.

Офіцер розкурив люльку.

– Таким чином, ти стверджуєш, що пана майора зарізав сікач?

– Кінь!.. Його вбив вогняний кінь! – вимовив лісник. Він був настільки стурбованим і зануреним у власні думки, що ледве зважав на сторонні запитання.

– Чекай, чоловіче, але твої попередні свідчення…

– Тепер я розумію – то він напустив вепра!

– Чи ти сповна розуму? Як може кінь напустити кабана?

– Пане, ви не знаєте цього, але той бурштиновий кінь – дух болота. Злий дух, що сидів глибоко в землі, але хтось його покликав… Це жахливо! Відтепер він звільнився, і його майже неможливо зупинити. Я мушу поспішати! Можливо, ще вдасться щось зробити…

– Надто плутані свідчення. Я маю тебе заарештувати та віддати під суд за намагання заплутати слідство! – Офіцер розкрив двері й гукнув солдатів: – Жовніри, візьміть цього чоловіка!

До хати ввійшли двоє військових, узяли лісника під варту й вивели надвір.

– Але, пане офіцер… Я протестую! Ця людина врятувала мені життя! – звівся на ліжку Анджей.– Негайно скасуйте цей наказ!

– Перепрошую пана, але за намагання омилити слідство лайдак має відповісти. Відвезіть його до повіту! – гукнув поліціянт через вікно солдатам.– А вам раджу збиратися та їхати з нами, поки ці мужлаї не заподіяли вам шкоди. Честь!

Він козирнув і з почуттям виконаного обов’язку вийшов із хати.

– Зупиніть його! – гукнув Анджей. Він зірвався на ноги й попрямував до дверей, але, ступивши кілька кроків, упав посеред хати. До нього кинувся лікар. З кухні, нічого не розуміючи, вибігла Мальва. Глянула на графа, над яким схилився лікар, потім угледіла крізь відчинені двері, як жовніри заштовхують її батька до брички.

– Тату, таточку, за що вас? Відпустіть! – вигукнула дівчина й кинулася за батьком. Солдат відіпхнув її прикладом рушниці, дівчина перечепилася, впала і, вдарившись головою об сходинку ґанку, знепритомніла. Лісник вирвався й кинувся до доньки, але теж отримав прикладом по голові. Кров хлинула йому з носа. Він захитався і впав навзнак. Жовніри за вказівкою офіцера зв’язали й закинули лісника в бричку.

– Пане лікарю, допоможіть графові зібратися – ми від’їжджаємо! – гукнув поліціянт через відчинене вікно. Лікар тим часом насилу затяг непритомного пацієнта на ліжко.

– Боюся, він не зможе витримати довгу дорогу.

– Тоді залишайтеся з ним, а я маю доставити злочинця до постерунку.

– Ні, я тут ні в якому разі не залишуся! – злякано заквапився Яким Крац.– Дівчина вже прийшла до тями, вона попіклується про графа. А за кілька днів я приїду по пана Анджея каретою.

– То хутчіш, бо скоро темніє, а ці ліси кишать розбійниками!

Лікар поставив на стіл перед Анджеєм кілька пляшечок. Дав понюхати нашатиру дівчині й, спакувавши своє знаряддя, вийшов.

Анджей знову спробував підвестися, прошкутильгав до дверей, вигукнув:

– Вам доведеться відповісти за самоуправство! Я буду скаржитися окружному комісару!

– Ваше право, пане, але я змушений додержуватися закону! Їдьмо! – Офіцер пхнув руків’ям нагайки у спину візника. Жовнір ухопив віжки, вперіщив ними по спині коней, і ті, одразу зірвавшись на галоп, вилетіли на лісову дорогу.

Граф, не стримуючи люті, вгатив здоровою рукою по дверях.

– Тупе стерво! Хто дає таким офіцерський чин? Я дійду до маршалка, аби покарав цю паскуду!

Коли бричка зникла між дерев, Анджей повернувся до дівчини, яка плакала в кутку на кухні. Набрав кухоль води, подав.

– Це ви в усьому винні! Якби тато вас не привіз сюди, нічого б не було!

– Вибач, я зроблю все, заплачу кому треба, використаю