Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

Тієї ж миті, з усіх боків на мене накинулася темрява із захопленим криком-шепотом: «Нарешті ти наш!». Розум ніби роздирали зсередини: тисяча голосів щось шепотіли, зливаючись у нерозбірливий гул. Моя ледве збережена пам'ять розбилася на осколки, падаючи у в'язку темряву. Пролунав оглушливий крик жаху, але через мить я усвідомив, що кричу сам. Мої руки проти волі зімкнулися на моїй шиї, здавлюючи з усією силою. На межі зору з'явилися якісь символи та іконки, навколишнє попливло, забарвлюючись у червоний, дихати ставало дедалі важче. Порятунок прийшов несподівано - кулак, закутий у сталь, прилетів мені в скроню, відправляючи в небуття.

Околиці Намії

Лукіс стояв над несвідомим хлопцем. Між ним боролися дві сутності: тим, хто був вісником Аркхи, що відчув потужний сплеск темряви з карашця, тим самим стаючи вічним противником його стихії. І звичайною людиною, яка бачила, як Лазар боровся до кінця. Навіть сам того не усвідомлюючи хлопець був готовий накласти на себе руки, проте не заподіяти шкоди оточуючим. Але неможливо бути готовим протистояти самій Темряві. Поруч лежала перелякана супутниця хлопця, от тільки, лицар не відчував страху від неї, переляк був лише маскою, а от жагу до вбивства дівчина поширювала на всю округу, даючи зрозуміти, що якщо позбутися Зорі, мстити буде кому.

І ще одне: рани на шиї карашця не було, звідки хлопець вирвав дивний артефакт. А значить, Темряві дуже потрібна була ця посудина, раз вона звернула увагу на таку дрібницю.

Важко зітхнувши, чоловік повернувся до підлеглого, який чекав на нього.

- Зв'яжіть його і дайте знати, коли прийде до тями.

Закритий дослідницький центр «Атлантиди»

- Куди всі поділися? – Данило Майклович гарячково переключався по зображенням з камер, але вони показували тільки білий шум. – Що за… Іоанна, звіт!

Але замість відповіді ШІ, підлогою пройшла вібрація та блимнуло світло. Чоловік весь напружився, сильно стискаючи кулаки.

- Зафіксовано використання ЕМІ-зброї, частина обладнання виведено зі строю. Зв'язок з охороною втрачено. Система…

- То вони почали діяти, - наче не чуючи звіт Іоанни, чоловік почав швидко вводити код на тільки йому видимій панелі. – Активувати «Архівацію», також запусти «Вознесіння» та «Дубляж» у випадку втрати контролю над ядром.

- Прийнято. Щасти вам, господарю.

На це чоловік тільки підняв брови в здивуванні, не очікуючи такого побажання від ШІ. Але вдячно кивнувши, він направився до виходу. З таємної кімнати можна вийти тільки через одні двері, які вели в коридор, а потім вже в сам комплекс до житлових приміщень.

Зупинившись в коридорі, Маховскі відкрив непомітний сейф, звідки дістав зброю та бронежилет. Швидко застібнувши бронь, чоловік зупинився біля двері і прошептав:

- За нове людство.

Крок назовні і одразу ж йому під ноги підкочується металевий циліндр, щоб в той ж час вибухнути яскравим спалахом. Слідом підбігло двоє людей, закутих у металізовану чорну броню, поки один оглушив електрошоком засновника «Атлантиди», другий притримав двері, які хотіли закритися.

- Це точно він? - пролунав приглушений шоломом голос солдата, що слідував трохи позаду.

- Так точно!

Кивнувши, командир жестом показав евакуювати несвідомого чоловіка. Дочекавшись команду техніків, які попрямували в кімнату Маховскі, солдати «Ігрис» розсипалися комплексом, беручі його під контроль. Тих, хто зустрічався на шляху, одразу вбивали, якщо вони не здавалися добровільно. Через декілька годин головний загін наткнувся на величезні двері, що вселяли повагу одним своїм виглядом.

Командир, підійшовши до панелі управління, ввів код відкриття. Масивні двері безшумно відкрились всередину величезного приміщення. Велика півсфера порожнього простору, у центрі якої стояла самотня капсула, від якої тягнулися дроти.

- Це ще що за?.. - вирвалося в когось із загону.

- Розмови.

Шикнувши, командир підійшов до капсули, через прозору кришку виднівся хлопець, закутаний у дроти і занурений у прозорий гель. Його тіло підсмикувалося, м'язи напружувалися, а на грудях виднілася велика пляма, як від давнього шраму. На мить усе припинилося, хлопець, здається, перестав дихати. Солдат нахилився ближче до кришки, щоб роздивитися уважніше людину всередині, і тут же відсахнувся в жаху, натрапивши на погляд, сповнений чорноти.

Чортихнувшись і перевівши подих, командир наказав:

- Встановлюйте, - капітан загону дивився за тим, як заносять велику боєголовку, здатну стерти з лиця планети весь комплекс. Коли все було встановлено, командир жестом наказав загону йти, а сам, затримавшись на вході, тихо прошепотів: - Пробач, Зоря.

Через годину з комплекса відлетів останній вантажний гвинтокрил. Настала тиша, колись жвавий дослідницький центр завмер, мов пам’ятка для всього людства. Проте це тривало недовго, мить і з центру комплекса виривається вибух, який поглинає всю територію, не залишаючи після себе навіть руїн.