Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

тиску й, відповідно, практична реалізація російського національного (імперського) проекту в XIX — на початку XX ст., попри їхню обмеженість, усе ж перевищували можливості українського національного руху. Принагідно нагадаємо, що йдеться про час, коли питання модерного націотворення вже стояло на порядку денному європейського історичного процесу.

Сучасний російський історик О. Міллер небезпідставно зазначає, що «історію змагання загальноросійського й українського проектів національного будівництва потрібно розказувати не тільки (а може, й не стільки) як історію успіху українського національного руху, а й як історію невдачі російських асиміляторських зусиль»[52]. При цьому він явно недооцінює або відверто ігнорує модерний потенціал «найнемодернішого класу» — селянства, навіть тоді, коли справедливо вказує на малу ефективність Валуєвського циркуляру й Емського указу щодо забезпечення перемоги проекту «великої російської нації». Так само, коли пише про неминучість серйозної політичної кризи в Російській імперії в перші десятиліття XX ст., неготовність і неспроможність влади радикально змінити політику в українському питанні. Натомість є серйозні підстави вважати, що, власне, українське селянство виявилося однією з тих «лихоносних» перепон для росіян, подолати які їхній, на перший погляд, потужний державний апарат так і не зможе. Як не спроможуться на її осмислення і російські історики — принаймні дотепер, до початку XXI ст., коли ґрунтовні дослідження в царині етнології, психології та лінгвістики суттєво розширюють пізнавальні горизонти їхніх студій і такою ж мірою стимулюють пошукові амбіції авторів.

У другій половині XIX ст. українські селяни, які мешкали в дев’яти губерніях Наддніпрянщини, загалом зберігали відчуття тієї «племінної згуртованості», що означала передусім локальну єдність етнічно-лінгвістичного поля. У цьому плані кожна місцина (село чи округа) залишалася таким собі окремим світом діалектного мовлення, а заодно й релігійних почуттів, фольклорної культури, історичної пам’яті. Порівнюючи ареали підросійської України й тогочасної Франції, маємо підстави стверджувати: для української хліборобської маси поняття реального світу та власної самобутності мало співвідносилося з тим, що перебувало за межами її ойкумени. Щоправда, уявлення і бодай поверхово-фрагментарне усвідомлення хліборобами спільної для всіх долі час від часу виникали на ґрунті територіальної та почасти господарсько-побутової автономності. Багато ще важила однорідність (схожість чи типовість) традицій. На свій лад вона виразно й творчо «працювала» з регіональними етнокультурними відмінностями.

Отже, з погляду завдань модерного націотворення Україну, за словами Я. Верменич, іще «належало „виобразити“ з різнорідних елементів: „козацької Малоросії“, „запорозької“ й „татарської“ Новоросії, „польських“ Волині та Поділля»[53]. У такий спосіб масштабні соціально-економічні та соціально-політичні перетворення, активізовані реформами 1860-х рр, покликані були перетнутися з глибинними процесами української національної мобілізації. Вочевидь, «замкнутість і недоступність», як і багатогранність суспільних феноменів, що постали на згаданому перетині, спонукає до їх копіткого опрацювання.

Передусім не варто забувати, що за своєю традиційною сутністю українське селянство зберігало стійку гуртову ідентичність, яка аж ніяк не виступала основою для легітимізації політичних утворень. І це за умов, що свою політику, спрямовану на активну асиміляцію українства, російський уряд здійснював здебільшого в річищі «середньовічної традиції» (наголосити на цьому аспекті вкрай важливо, з огляду на активізацію в той час європейського «руху романтизму та відродження національностей»). Процеси модернізації справляли на сільську людність радше косметичний вплив. Це визначало способи сприйняття та реакцій на ті виклики, з якими донедавна ізольованим у глибоких сільських нетрях, напівписьменним або суцільно неписьменним хліборобам доведеться стикатися в посткріпосну епоху. Перебуваючи в полоні традиційного устрою, вони складатимуть власні уявлення про притаманні їм етнокультурні цінності. Докладний аналіз цієї проблеми в контексті тогочасних трансформаційних процесів у суспільстві засвідчує, що селянська маса не була безпосередньо причетна до усвідомленого конструювання етнонаціональних, зокрема й регіональних форм ідентичності. Нічого особливого в цьому не варто вбачати, адже наприкінці XIX ст. навіть у Західній Європі не кожний селянин міг упевнено визначити свою національну належність.

Після ліквідації останніх інститутів козацької державності у другій половині XVIII ст. історична доля населення Наддніпрянської України значною мірою залежала від імперської політики Росії. Наскільки асиміляційна загроза для української спільноти була тоді реальною, однозначно сказати важко. Хоча вже на початку XX ст. відомий українознавець С. Рудницький зазначав, що імперська теорія «єдності російського народу» була «досить кріпка» ще в XVIII ст. А згаданий вище О. Міллер, висловлюючи сумнів у можливості остаточно прояснити цю проблему, аргументовано припускатиме: «Утвердження того чи іншого варіанта національної ідентичності могли закінчитися як успіхом, так і невдачею»[54]. У будь-якому разі тривала доба (від правління Катерини II) національної бездержавності України в нових умовах означатиме спробу радикально «підкоригувати» ідентичність представників титульного етносу («привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки в ліс»).

У першій половині XIX ст., надто після Листопадового польського повстання 1830—1831 рр., на урядовому рівні цілком однозначно проголошували: «Малоросійське плем’я — гілка російського народу» (причому малоросами називали не тільки мешканців Лівобережної України, як це було в XVIII ст., а й усіх, хто говорив українською). В умовах, коли вся маса цих селян-«малоросів» рухалася, хоч і повільними кроками, до злиття в єдине ціле з великоросійською частиною Росії, визнання їхньої «етнографічної територіальності» невдовзі губитиметься в ідеології панславізму та політичному проекті «великої російської нації». У такий спосіб Росія намагатиметься уникнути модерного національного становлення українців. У замітці Миколи І до Особливого комітету це прагнення буде сформульовано так: «Для добра імперії, яка зберігає цілість та могутню велич свою під благодатним сяйвом самодержавства, нетерпимими є окремі самостійні об’єднання провінцій на особливих правах»[55].1 це при тому, що процес формування «історичного простору» самої Російської імперії був ще далеко не завершеним, а знайомство з «великою» Україною у першій половині XIX ст. лише розпочиналося. Уявлення про спільну минувшину та один народ, що заселяв «козацьку Малоросію», «запорозьку» й «татарську» Новоросію, «польські» Волинь та Поділля (як і австрійську Галичину), мало кому спадало на думку. Проте це не заважатиме переконаним у всесиллі державного впливу урядовцям на диво методично та вперто зображати українців росіянами.

Не зайве уточнити, що для російських можновладців етнічні відмінності між малоросами й великоросами були цілком очевидними. Інша річ — як їх публічно трактували. З кінця 1850-х рр. проімперськи налаштована громадськість наполегливо вимагатиме від офіційного Санкт-Петербурга рішучих та інтенсивних асиміляційних заходів. Її співпраця з владою забезпечуватиме саму спроможність великодержавної лінії поведінки, істотно визначатиме ефективність таких дій. Найпереконливіших результатів буде досягнуто в ідейно-пропагандистській сфері.

Окреслена політика спиралася на багатовікову традицію. Переселяючи й асимілюючи «неруські племена» протягом століть, колишня Московія не просто розширювала етнічні території, а саме в такий спосіб стверджувала, говорячи на новий лад, російську ідентичність.

Млявість, з якою запозичували і засвоювали традиційні