Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

зрозуміло, що вони неспроможні надолужити відставання, а тому лишень, що йдеться про швидкість та міжнародну співпрацю. Жалюгідне видовище, на виправлення якого у нас майже нема знарядь. Коли б нашою долею мало стати знищення культурного розмаїття світу в ім’я якоїсь «планетарної» цивілізації, то це призначення, либонь, не могло би збутися інакше, як тільки ціною такого переривання тяглості традицій, котре потягло б за собою смертельну небезпеку для кожної цивілізації зокрема й для людської цивілізації загалом.

А ось цитата:

Наші нащадки не будуть просто людьми Заходу, якими є ми. Вони будуть спадкоємцями Конфуція і Лао-цзи тою самою мірою, що й спадкоємцями Сократа, Платона і Плотина; спадкоємцями Ґаутами Будди так само, як і Второісаї та Ісуса Христа; спадкоємцями Заратустри і Магомета, рівно ж як і Іллі та Єлисея, а також Петра і Павла; спадкоємцями Шанкари і Рамануджи так само, як і Климента й Орігена: спадкоємцями каппадокійських мудреців східної церкви так само, як і нашого африканця Авґустина і нашого умбрійця Бенедикта; спадкоємцями Ібн Халдуна так само, як і Боссюе; спадкоємцями – якщо далі піду теренами політики – Леніна, Ґанді і Сунь Ятсена, рівною ж мірою як і Кромвеля, Джорджа Вашингтона і Мадзіні.

Це оптимістичне пророцтво (оптимістичне принаймні в своєму намірі) походить з 1947 р., а його автором є Арнольд Тойнбі. В ньому проголошується ідеал радикально уніформованого світу, який викликає чималі сумніви, навіть коли прихилитися до критичної оцінки, яку дав Тойнбі спекуляціям Шпенґлера на тему історичних циклів. Що ж це мало б, урешті-решт, означати – бути «спадкоємцем» усіх цих пророків, філософів і політиків, включених до списку? В тривіальному розумінні, всі ми і так уже є їхніми спадкоємцями – в тому сенсі, що живемо у світі, до формування якого всі вони причинилися. Проте зрозуміло, що тут ідеться про «спадкоємність» у набагато глибшому сенсі, про позитивну тяглість ідеї. Однак для того, щоби наші нащадки були «спадкоємцями» саме в такому сенсі, слід узяти за засновок, що все те, що викликає взаємні суперечності і незгоди вартостей та ідеалів цих людей, втратить значення. Але тоді, замість мати їх усіх за духових пророків, ми не матимемо нікого. Можна припустити, що різниця між католиками і протестантами зникне; втім, тоді Боссюе та Кромвель будуть нашими нащадками не стільки примирені, скільки просто втратять значення для них у своїх найпитоміших іпостасях, а відтак і «успадкування» їх уже не матиме жодного практичного сенсу. Так само важко собі уявити, як той, хто надає значення духовній свободі, зможе колись вважатися спадкоємцем Леніна і Магомета; можна уявити собі, що питання свободи взагалі втратить вагу, що якесь суспільство майбутнього буде досконало тоталітарним, причому за одностайною згодою своїх членів, – тоді наші нащадки справді будуть спадкоємцями Леніна, проте аж ніяк не Вашингтона. Словом, уявляти собі, що наші онуки поєднають усі суперечні традиції в гармонійну цілість, що вони будуть водночас пантеїстами, теїстами і атеїстами, лібералами і прихильниками тоталітаризму, ентузіастами насильства і противниками насильства, – означає будувати в уяві світ, що не лише перевищує силу нашої уяви і наші пророчі спроможності, а й світ, у якому вже не залишиться жодної живої традиції; світ, у якому всі будуть варварами у найпрямішому значенні того слова.

Повторимо, що не йдеться тут про понятійну забаву. Всі ми знаємо, що перебуваємо перед лицем потужних культурних сил, котрі в самій засаді провадять нас до єдності – варварської єдності, - що спирається на забуття традицій. Однією з цих сил є тотальне варварство совєтського типу, яке намагається – зі значним, хоча, на щастя, дедалі меншим успіхом, упрягти всі духовні сили на службу державі, одержавши геть усе, включно з людськими особистостями, історичною пам’яттю, моральною свідомістю, прагненням до пізнання, мистецтвом і наукою, і яке так само маніпулює традицією, перекроюючи її, спотворюючи і фальшуючи відповідно до актуальних потреб держави. Другою силою є технологічний дух, породжений європейськими джерелами, нечуваними успіхами науки – включно з її боротьбою зі злиднями, хворобами і стражданням – який, гордий зі своїх нечуваних наслідків, зумів посіяти в наших головах сумнів щодо виправданості і щодо потреби цих традицій, користь від яких у поступові науки й техніки сумнівна, або й ніяка. Нищівний вплив цього духу виявляється, поміж іншим, в редукції місця й ваги, що визнаються за історичними науками і класичними мовами у шкільному навчанні в цілому світі. Зайве додавати, що сили ці не діють без спротиву, і що деяке підкріплення цього спротиву в останні роки можна зауважити, подібно як і частковий ренесанс релігійної традиції, навіть якщо він подекуди набирає варварського чи макабричного втілення.

Нема підстав уважати, що ці загрози смертельні, і що наша цивілізація вражена невиліковною хворобою. Попри всі поразки, попри масу питомого варварства, що його ця цивілізація – в значенні тут уживаному, тобто частково нормативному – мусила й буде змушена долати, вона все ж не втратила свого розмаху. Справді, не позбавлений значення сам факт, що но цілому світі бодай вербально сприйнято стільки її провідних ідей, що інституційні форми цієї цивілізації наслідують бодай на словах і що тиранські режими все ж намагаються прикриватися європейськими вивісками та фразеологією. Навіть ці сміховинні й нездарні зусилля падати собі європейської подоби, перевбратися у костюми Заходу свідчать про те, що більшість уже соромиться свого варварства, – незаперечний знак, що варварство вже наполовину подолане, дарма що друга його половина все ще чинить потужний спротив.

Правда й те, що внутрішня загроза для Європи походить не лишень із послаблення волі до самоствердження, а й із її ендогенних варварських аспектів. Тоталітаризм має міцне європейське коріння, різні форми його можна простежити в усій історії соціалістичних утопій, націоналістичних ідеологій, теократичних тенденцій. Європа, як з’ясувалося, не така вже й відпірна щодо власного варварського минулого, яке примудряється раз-у-раз повертатися просто на наших очах у вражаюче переможних формах. А втім, Європа так само виявилася здатною й до мобілізації потужних засобів проти цього минулого.

Якщо запитаємо, де джерела того опору, що його Європа чинила власному й чужому варварству, виявимо, що це питання не має відповіді, коли йдеться про «остаточне джерело». Всі ці грецькі, юдейські, римські, перські та інші впливи, що сплавилися в європейській цивілізації, не кажучи вже про матеріальні, кліматичні й демографічні умови, про важливість можемо лише здогадуватися, неможливо подати у вигляді векторів якихось певних величин. Втім, коли ми намагаємося схопити те, що витворює саме ядро цього духовного простору, і коли описуємо це ядро в запропонований тут спосіб, а