Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

стандартами, всі, навіть несумісні між собою форми, мають однакове право на існування. У той час як оця остання постава неприпустима, позаяк засновком бере позитивну аргументацію для взаємовиключних засад, то першу ще, можливо, й вдасться послідовно обстоювати, однак тоді наведений вище спосіб висловлення вводить в оману. Якщо я вживаю подану формулу власне в такому значення, тоді я насправді не хочу сказати, що всі культури рівні, а лише, що всі інші культури мені байдужі і що я знаходжу задоволення у своїй власній. Натомість друга версія заслуговує на справжню увагу, позаяк вона є достатньо розповсюджена, хоча можна твердити, що послідовно обстояти її неможливо.

Справді, існують аргументи для твердження, що, крім об’явлених істин, всі системи вартостей, поки вони несуперечливі внутрішньо, завжди зможуть захищатися перед логічною та емпіричною критикою. Неможливо довести (довести як слід), що релігійна толерантність є чимось кращим од режиму, де людей засуджують на смерть за хрещення дітей, або що рівність усіх перед правом вища від законодавства, яке наділяє привілеями певні касти, або що свобода – це краще, ніж деспотизм тощо. І не скажеш тут, що справа ця очевидна, бо відчуття очевидності теж культурно детерміноване, отож, покликаючись на нього, потрапляємо в зачароване коло. А все ж неможливо утриматися тут від надання переваг, незважаючи на те, чи вдасться їх обґрунтувати, чи ні. Будь-який європеєць, який твердить, що всі культури рівні, звісно, не мав би охоти, щоби йому відрубали руку за ухиляння від сплати податків, або щоб йому присудили прилюдне бичування (чи – у випадку жінки – каменування) за перелюб з особою, котра не є його законним подружжям. І сказати в такім випадку: «таке коранічне право, треба шанувати інші традиції», – це, в принципі, сказати: «у нас це було би жахливо, але для цих дикунів – саме те, що треба». Отож, таким чином ми висловлюємо не так повагу, як погорду до інших традицій, а твердження «всі культури рівні» якнайменше придатне для того, щоби описати таку поставу.

Проте якщо ми намагаємося тривати у власній традиції, зберігаючи водночас повагу до інших, ми тут же потрапляємо в уже згадану антиномію скептицизму. Адже ми утверджуємо власну присутність у європейській культурі через здатність зберігати критичну дистанцію щодо самих себе, завдяки вмінню дивитися на себе очима інших, завдяки тому, що цінуємо толерантність у громадському житті, скептицизм в інтелектуальній праці, потребу зіставлення всіх можливих рацій як у судочинстві, так і в науці, словом, завдяки тому, що залишаємо відкритим поле непевності. Визнаючи все це, ми тим самим проголошуємо – байдуже, чи експліцитно, чи мовчки, – що культура, яка спромоглася з такою виразністю висловити ці ідеї, боротися за їх перемогу і запровадити їх, хай навіть недосконало, в суспільному житті, ця культура є вищою. Ми вважаємо себе варварами, коли поводимося як фанатики, коли оберігаємо свою виключність до тієї межі, коли вже не маємо бажання звертати увагу на рації інших, коли не вміємо самих себе поставити під сумнів. Як наслідок, ми змушені вважати варварами всіх тих, котрі так само перебувають у полоні ідеї своєї власної винятковості, фанатиків іншої традиції. Не можна бути скептиком аж настільки, щоби не зауважувати різниці між скептицизмом і фанатизмом. Це б означало бути скептиком такою мірою, що вже перестаєш бути скептиком.

Очевидно, що парадокс скептицизму був відомий ще в античні часи. Заразом існувала й пропозиція його радикального подолання: послідовний скептик повинен мовчати, оскільки неможливо проголошувати скептицизм, не зраджуючи його водночас самим цим актом. Звісно, це можна вважати розв’язкою, проте вона – за межами обговорення, тому що всяка дискусія на цю тему відразу ж заводить нас у ту саму прагматичну антиномію, з якої ми щойно намагалися вибратися. Можна припустити, що бездоганно послідовний скептик повинен мовчати, і саме тому ми ніколи не довідаємося імен великих скептиків, бо ж вони ніколи й слова не зронили. Та досить скептикові розтулити уста, як він одразу потрапляє в ситуацію примусу.

Культурний універсалізм наштовхується на достеменно ту саму трудність. Він суперечить собі, коли прагне бути настільки прекраснодушним, що визнає різницю між універсалізмом і винятковістю, між толерантністю і нетерпимістю, між собою і варваром. Він суперечить собі, коли, щоб не піддатися спокусі варварства, залишає за іншими право бути варварами.

Те, що я проголошую тут, власне і є таким собі непослідовним скептицизмом: універсалізм, який уникає антиномії завдяки тому, що не поширюються поза межі, де різниця між ним самим і варварством затирається.

Сказати в цьому контексті стільки – означає засвідчити вищість європейської культури як такої, що витворила і зуміла зберегти непевність щодо своїх власних норм. Отож я вірю, що існують істотні підстави, щоби оберігати дух євронцентризму в такому розумінні. Засновком цього є віра в те, що деякі притаманні цій культурі вартості, а саме – її здатність до самокритики, – не лише можна, а й треба плекати; а також те, що ці вартості за означенням не можуть насильно насаджуватися, іншими словами – що універсалізм сам провадить себе до паралічу, якщо не вважає себе універсальною програмою, вартою розповсюдження.

У цих міркуваннях аж ніяк не йдеться про гру в поняття. Європа перебуває під тиском тотального варварства, додатково підтримуваного ваганнями Заходу щодо власної культурної ідентичності та послабленням полі утверджувати власну культуру як культуру універсальну.

Втім, віра в універсальність європейської культури зовсім не означає утвердження ідеалів зодноманітненого світу, який мав би поділяти однакові вподобання, однакові вірування (а радше – жодних), однаковий спосіб життя і, врешті, однакову мову. Навпаки, йдеться про селективне запилення, якщо можна гак висловитись, про прищеплення згаданих вартостей, які стали джерелом усієї європейської величі. Звичайно, це легко сказати. Культурні впливи діють згідно із власними законами селекції, які навряд чи можна контролювати. Першою річчю, якої від Європи сподівається решта світу, є військові технології, останньою – громадянські свободи, демократичні інституції, інтелектуальні еталони. Технологічна експансія Заходу означає заразом відмирання десятків малих культурних одиниць і мов, а це такий процес, з якого справді нема підстав тішитися. Нема нічого радісного в тому, що велика сім’я індоєвропейських мов – кельтська галузка – відмирає просто на наших очах, схоже, невідворотно, попри всі зусилля спинити її вигасання. Великі стародавні культури, звісно ж, опираються, та ніхто не може передбачити, чим закінчаться їхні перетворення під впливом Заходу, бо ж вплив цей у такому значному масштабі триває щойно кількадесят років. Ба, навіть мови таких старих культур, як арабська чи гінді, поступаються місцем європейським мовам у викладанні сучасних наук, не тому,