Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

саме – підкреслюючи дух непевності, незавершеності, ніколи до кінця не усталеної ідентичності, - ось тоді ми здаємо собі справу, в якому розумінні і чому Європа від народнин є християнською.

Можна мати підозру (назвати її «гіпотезою» було б надто претензійно), що необхідна пов’язаність, vinculum substantiate, поєднує доктринальну традицію західного християнства з тим творчим розмахом, що витворив і науково-технічні засоби Європи, й ідею гуманізму як віри в неповторну вартість кожної особистості, і, врешті, той дух відкритості і ту здатність ставити все під сумнів, – з чого й виросла власне, новочасна цивілізація.

Таке судження може, ба навіть мусить здатися парадоксальним, беручи до уваги всі добре знані факти, які свідчать, скільки інтелектуальних і суспільних досягнень Заходу було здобуто наперекір сильному спротиву церкви, і беручи до уваги, що цей спротив був упертий і тривалий не лише в кількох ключових пунктах розвитку науки, а й у формуванні новочасних ідей та демократичних інституцій, а також соціального права – всіх тих елементів, без яких Європу, якою ми її нині знаємо, годі було б собі уявити.

Без сумніву, історію цього спротиву неможливо злегковажити, ані звести до кількох другорядних випадковостей, не можна теж трактувати її як давно забуте минуле. Не про те, однак, ідеться в моєму запитанні. Я радше запитую про те, чи є підстави дошукуватися християнських інспірацій у русі просвітництва, що значною мірою прокладав собі шлях усупереч церкві, а нерідко й усупереч християнству. Я маю на увазі просвітництво в найширшому розумінні, що відповідає славетній формулі Канта: «Вихід людини з недозрілості, в якій вона ж і завинила», тобто йдеться про весь той масив духових зусиль, який утвердив сили світського розуму і здатності світської уяви, пізнавальний інтерес, бажання панувати над матерією, дослідницьку відвагу, аналітичні здібності, скептичну недовіру до надто легких розв’язок, навичку ставити під сумнів усі вже досягнуті результати.

Отож, мені здається, що християнську релігійність – і її доктринальний аспект, і її образну сугестивність – можна вважати семінаром європейського духу, не поминаючи, не применшуючи і не зводячи до звичайної помилки всієї історії драматичного конфлікту між Просвітництвом та християнською традицією. Ось рамки моєї спекуляції:

Подібно, як і в усіх великих релігіях, у християнській вірі живе безперервна і стала напруга між образом світу дочасного, що є об’явленням Творця, і образом того ж світу як заперечення Бога; між природою, в якій проявилася Господня слава і доброта, і тією ж природою, що внаслідок своєї знищенності й випадковості є джерелом зла; між біблійним cuncta valde bona, і землею, що розглядається всього-на-всього як місце вигнання для людини, чи навіть в екстремістській версії – заледве не плід гріха, вчиненого Богом. Християнська ідея, якою вона століттями формувалася й артикулювалася, була змушена чинити ненастанний опір єретичним тенденціям, що наполягали на одній якійсь складовій цієї напруги коштом занедбання чи забування другої. Майже всю історію єресей – якщо розглядати її лише в теологічних формах вияву – можна вкласти в описану схему, а підставові проблеми з історії догм та антидогм можна вважати варіаціями однієї теми: людська подоба Ісуса проти його божественної подоби; свобода людини проти ласки і призначення; церква видима проти невидимої; право проти любові; буква проти духу; знання проти віри; спасіння вчинками проти спасіння вірою; держава проти церкви; земля проти неба; Бог-творець проти Бога-абсолюту. Рівновага, що її ці двозначні формули мали неухильно утримувати, не могла не бути постійно порушувана, а ставкою цієї вічно розхитаної рівноваги було не засудження тієї чи іншої єресі, темниця чи вогнище для того чи іншого заколотника, але й часом, хай буде дозволено нам вірити, доля цивілізації. Надмірно підпасти під маніхейську спокусу, проклясти тіло, фізичний світ як царство диявола чи принаймні обшир, на якому не може зародитися нічого вартісного, означає проголосити байдужість щодо всього, що діється в цивілізації, або ж усе це відкинути. Це моральне заперечення світської історії й світського часу; спокуса, міцно закорінена в історії християнства, незрівнянне свідчення чого дав у минулому сторіччі Кіркеґор. Проте надмірно поступитися протилежній спокусі – скажімо, для спрощення, пантеїстичній, – котра прославляє світ таким, яким він є, й котра не бажає визнавати неминучості, або й просто реальності зла, означає знову-таки вбити або послабити ту волю, яка є передумовою підкорення матерії. Прокляття світу й аскетична втеча від його принад, з одного боку; обожнення світу й заперечення зла – з іншого. Між цими двома полюсами безперервно коливалася християнська думка і, незважаючи на те, що неважко знайти біблійні цитати для підтвердження кожної з цих протилежностей, все ж головна течія західного християнства уперто шукала формул, які дозволили б відсунути фатальний вибір між ними. Здається, Європі вдалося навпомацки, у християнській формі таки знайти ту міру, що була потрібна для розвитку своїх наукових і технічних обдарувань: зберегти недовіру до світу фізичного, втім, не до такої міри, щоби всуціль засудити його як скопище невиправного зла, а тільки тією мірою, щоби вгледіти в цьому супротивника, якого можна перемогти. Маємо право запитатися, чи моральне й фізичне заперечення природи в буддійській культурі не було пов’язане з її відносною технічною стагнацією, і чи далеко просунена афірмація натури не співвідноситься, бува, зі слабкою технологічною плідністю східно-християнського світу? Я визнаю, що все це лишень спекуляції; втім, їм важко опиратися, коли запитуємо, чому той надзвичайний культурний розквіт, осереддям якого була Європа, є в історії чимось унікальним? Цю дилему можна поширити на питання частковіші, як наприклад, прославляння й обмеження природного розуму або місце випадковості у спасінні. З’являється спокуса розглядати цілу боротьбу між гуманізмом і реформацією в категоріях конфлікту між тими взаємодоновнювальними засадами, між якими християнство безконечно намагається відшукати рівновагу, а рівновага ця ніколи не була і не буде стабільною.

Тут не місце розмірковувати над окремими догмами. Я тільки намагаюся підібрати влучний вислів для підозри, що новочасний гуманізм, який зроджений з християнської традиції і якому суджено було проти цієї традиції повстати, визрів, як здається, до тієї стадії, коли він починає обертатися проти самого humanum. Той гуманізм, який змалював Піко делла Мірандола у знаменитій промові про людську гідність, тобто гуманізм, окреслений ідеєю незавершеності людини, її стану безперервного вагання, непевності, що виникає зі свободи рішень, – його можна найповніше узгодити з християнським вченням. Натомість гуманізм, який окрім цього бере за передумову, що людина вільна не лише в тому розумінні, що може вдатися до добра чи зла, а й у тому, що не відкриває жодних правил добра і зла, яких сама би не задекларувала, і