Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

що жодні норми не заповідалися їй Богом або природою, а отже що має необмежену владу і право витворювати ці норми згідно з власними запотребуваннями – ось такий гуманізм уже не можна погодити з християнством у жоден відомий нам спосіб.

Можна було би вважати – хоча тут і не можна навести жодних доказів за чи проти – що гуманізм, щоб розвинути власні можливості, мусив прибрати нехристиянської або навіть прямо антихристиянської форми; і що коли б він і далі тримався у межах визначеної церквою традиції та під духовним патронатом богословської ортодоксії, то не спромігся б витворити той клімат розумового визволення, в якому судилося утвердитися Європі. Однак припустити таке – ще не означає заперечити його християнське походження: в атеїстичному і надсадно антихристиянському гуманізмі Просвітництва можна добачати крайній пелагіанізм, крайнє заперечення первородного гріха й необмежене прославляння природної доброчесності людини. Окрім того, можна припустити, що, згубивши сліди свого походження, цей гуманізм – у вигляді тотального заперечення меж, на які могла б наштовхнутися наша свобода встановлення власних критеріїв добра і зла, – полишив нас урешті в тій моральній порожнечі, яку ми тепер відчайдушно намагаємося заповнити; по суті, він обернувся проти свободи й дав підстави трактувати осіб як знаряддя.

Можна наважитися зробити аналогічні спостереження – в тому ж небезпечно всеохопному масштабі – у зв’язку з розвитком довіри до світського розуму при формуванні Європи. Скептицизм, підживлюваний, очевидно, грецькими джерелами, також значною мірою склався в християнському контексті. Гуманістичне гасло quod nihil scitur означало крах схоластичної впевненості і попервах було драматичним виявом зіткнення розуму, що в собі самому намагався знайти фундамент, з таїнами віри. Попри зрілість, властиву скептичним темам, що розвивалися в християнських понятійних рамках – у Шаррона, Паскаля, Г’юма, Бейля – скептицизм виявився успішним і переможним у формі нехристиянській, в епістемологічному нігілізмі, що нам його заповідав Дейвід Г’юм, і який дійшов до наших часів лише з незначними поправками. Але й він, як здається, сягнув інтелектуального тупика.

Так само можна дошукуватися християнських впливів і біля витоків ідей, на яких ґрунтується новочасна демократія. Бог Локка і Бог американської Декларації незалежності аж ніяк не був риторичною оздобою; теорія необмежених прав людини була випрацювана з християнського розуміння особи як незаперечної й остаточної вартості. Ще раз цій теорії було суджено утвердитися наперекір опорові церкви, перш ніж вона відтак обернулася проти самої себе, коли її імперативи виявилися не цілком узгодженими, а поняття держави як розподілювача всіх матеріальних і духовних благ взяло гору над поняттям непорушних прав особи: ось так право людини перетворилося на право держави на володіння людиною, а відтак і прислужилося для обґрунтування тоталітарної ідеї.

І скрізь ми відкриваємо ту саму подвійно самонищівну схему: просвітництво виокремлюється з християнського спадку, розмисленого по-новому. Щоби утвердитися, воно змушене подолати опір заскорузлих кристалізацій цього ж спадку. Стверджуючись – в ідеологічній формі чи то гуманістичній, чи реакційній (тобто у формі реформації) – просвітництво крок за кроком відходить від свого джерела, для того щоби прибрати постать нехристиянську або ж антихристиянську. У своїх прикінцевих стадіях просвітництво обертається проти себе самого: гуманізм вироджується у моральний нігілізм, пізнавальна невпевненість закінчується епістемологічним нігілізмом, прославляння особи зазнає небувалої метаморфози, вилуплюючись у вигляді тоталітарної теорії. Змітаючи бар’єри, що їх християнство встановило, аби боронитися перед просвітництвом – своїм власним виплодом, просвітництво змітало тим самим і ті бар’єри, які захищали його перед власним виродженням – чи то в обожнення природи й людини, чи то у відчай.

І щойно в наші часи з обидвох боків вимальовується повий рух. Християнство й просвітництво, обидвоє пригнічені відчуттям тупика й занепаду, ставлять під питання своє власне значення і свою історію, звідки увиразнюється імлиста й непевна перспектива нових обставин, про які нам ще нічого невідомо. Та водночас цей подвійний рух самосумніву є продовженням тієї ж засади, на якій була збудована Європа, і в цьому розумінні Європа й надалі залишається вірною собі в стані непевності й безладу. І якщо вона переживе натиск варварів, то не завдяки тому, що котрогось дня знайде остаточну розв’язку, а завдяки чіткому самоусвідомленню, що таких розв’язок просто не буває; а це вже – християнська свідомість. Християнство не знайшло і не обіцяло жодних тривалих розв’язок для скінченної долі людини. Тим-то й дозволило нам уникнути дилеми «оптимізм – песимізм», якщо ця дилема означає вибір поміж вірою в остаточну розв’язку і розпачем. Відчай – це поширена форма зневіри тих, хто колись вірив в остаточну і досконалу розв’язку і цю певність утратив. Втім, існує традиція християнського вчення берегти нас і перед одним, і перед другим – перед безумною довірою до нашої безконечної здатності вдосконалюватися та перед самогубством. У своїх головних течіях християнство боролося з духом міленаризму, що проростав на його околицях, і вражаючий вибух якого розпочався тоді, коли він набув антихристиянської форми. Християнство казало: філософський камінь, еліксир безсмертя – все це марновірство алхіміків, не існує теж приписів для того, як облаштувати суспільство, вільне від зла, від гріха, від конфліктів; такі ідеали постають внаслідок схиблення впевненого у своєму всесиллі розуму, отож вони є плодами гордині; проте визнати це – не означає впасти у розпач. Ми не маємо вибору між тотальною досконалістю і тотальним самознищенням. Нашим дочасним призначенням є турбота, якій ніколи не видно кінця, вічна недовершеність. Ось так із духу непевності щодо себе європейська культура може втримати свою духовну певність і своє право зватися універсальною.

Переклав Юрко Прохазько

12

Влодзімєж Болєцький

Лови на постмодерністів[34]

Почну з кількох очевидних речей.

1. У Західній Європі та Америці термін «постмодернізм» трапляється тепер у більшості праць про сучасну культуру. І, хоча наступне твердження може здатися занадто категоричним – не знаючи цього терміна, просто неможливо вести університетську дискусію щодо більшості мистецьких проблем другої половини XX століття.

2. Термін «постмодернізм» належить до