Юрій Гурін - Закоханий з Едемії, Юрій Гурін

Суботній ранок

Наступного дня Мирослав прокинувся близько 11-ї і то завдяки Оскару, який почав щось бурмотіти ще з години з 10-ї. Він смачно позіхнув, голова трішки нила. Потім пішов у душ, водою змиваючи втому й різні надокучливі думки, викликані учорашньою новиною. Потім спробував дістати підлоги пальцями рук, але так, щоб не згинати ноги в колінах. Це такий своєрідний індикатор фізичного стану. З першого разу доторкнутися пальцями підлоги не вийшло, не вистачило сантиметрів 15. З другого разу майже дістав, але трішки зігнув коліна, нарешті з третього разу впевнено торкнувся пальцями підлоги, тримаючи коліна рівними.

«Ще не все втрачено», — промайнула слушна думка.

Їсти зовсім не хотілося, тому спершу покормив Оскара і поміняв воду в його поїлці. Той одразу замовк із важним видом підійшов до кормушки й почав у ній ритися, вибираючи найсмачніші зерна.

Мирослав повідкривав штори та жалюзі і світло з вулиці заполонило квартиру, заварив каву, зробив канапку і з мрійливим виглядом сів на підвіконня, споглядаючи за подвір’ям.

Народна мудрість: усі чоловіки діляться на щасливчиків і філософів.

Сидіти вдома в закритому просторі не хотілося, тому Мирослав замислився чим би зайнятися. Він пригадав, що закінчилися різноманітні мийні засоби, корм для папуги, харчі, словом, потрібно їхати на закупи. Він дістав гаманець, поглянув, що там залишилося. Його фінанси мали жалюгідний вигляд після подорожі та подарунка Ліді. Заробітну плату чомусь не виплатили, обіцяючи наступного тижня. Взагалі вже відчувались якісь постійні затримки й навіть небажання керівництва виплачувати її в повній мірі. Враховуючи обставини, лишалось одне — їхати в «Ашан», що на Почайні.

Блукаючи великим гіпермаркетом, він наповнював візок усім необхідним, а, перебуваючи серед людей, почав відходити від учорашньої новини. Майже на виході помітив стенд із книжками, він перебирав книги різних авторів, але не знайшовши своїх улюблених, зібрався вже було йти на касу, але помітив велику стопку різноманітних блокнотів. Узяв один, так просто навмання, без особливої на те потреби, трапляються інколи такі імпульсні покупки, це була одна з них. Потім розплатився й пішов до свого авто. У квартиру Мирослав повертався із чотирма великими пакетами, які ледь-ледь тримав у руках. Але більше докучало те, що вони постійно крутилися і йти було геть незручно.

Розклавши речі по своїм місцям, він пообідав і знову провалився в сон. Цього разу спав солодко, ніби декілька днів не стуляв очі. Його розбудив телефонний дзвінок.

— Привіт, — почулося на іншому кінці слухавки.

— Привіт, — відповів Мирослав.

— Мені скоро йти на посадку, — повідомила Ліда.

— Добре, гарної подорожі, — борючись із сонливістю і хвилюванням промовив Мирослав.

— Я вчора забула подякувати тобі за подарунок, — промовила Ліда.

— На здоров’я, користуйся.

— У мене є одне прохання, — нарешті вимовила Ліда.

— Кажи, — підтримав Мирослав.

— Пообіцяй, що купиш собі смартфон, так нам буде легше спілкуватися.

Це прохання одразу підбадьорило його.

— Звичайно, одразу куплю, — підтвердив Мирослав, знаючи, що раніше нової зарплати цього не відбудеться.

— Ліда… — замовчав на хвильку Мирослав.

— Що? — запитала вона.

— Ліда… — знову пауза… — Ти стала для мене дуже близькою… — ледь стримуючись, промовив Мирослав.

На іншому кінці слухавки почулись якість звуки… потім зв’язок розірвався.

Сльози накочувалися самі по собі. Дух забивало і страшенно хотілося розплакатися. Протерши пару сльозинок з очей, він видихнув, струсив ніби щось із себе й промовив уже звичну фразу: «І чому я не здивований?».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍